Заложна душа - Kavkazcenter.com

Дмитро БІЛИЙ
Заложна душа

(українська ’отика з елементами непрочитаних лекцій)

«…серед малоросіян одним із найстрашніших заклять вважається закляття «заложної душі», коли людина, що не може виконати своєї присяги, стає приреченою на вічні муки небуття, якщо не передасть іншому тягаря свого потойбічного прокляття і, таким чином, не поновить навічно своє страшне приречення…»
П.Куліш. «Записки о Южной Руси» 3 частина.(1)

…Під ранок гучна асамблея у пишному намісницькому палаці міста, щойно упокоєного після мазепиної смути, дійшла свого апогею. Гості встигли добряче перепитися — офіцери міського гарнізону вже мало що тямили у безкінечних блюдах, що розносили моторні служниці, ледь встигаючи ковтати пахучі меди та горілку, та намагались тих служниць за пишні принади ухопити… Полковники новообраного гетьмана Скоропадського вихвалялися своєю вірністю Великому Самодержцю і вкотре доповідали про свої заслуги у викорененні нещодавньої зради (2). Музики італійського квартету чесно відробляли золоті червінці з намісницької скарбниці, граючи солодкаві квартети. Волоські та семигородські вина, густі мальвазії, запіканки та наливки лилися рікою, у здоровенних барилах пінилося бурштинове пиво, жбани та коряки із хлібною горілкою здавалися невичерпними, і вже не один офіцер чи гетьманський старшина застигли біля них із велетенськими мідяними остзейськими кухлями у руках, повісивши хмільні голови. Велику кількість полеглих, немов від свейської картечі, під парами винними уносили спритні намісницькі гайдуки на двір, де полеглі блювали у зелені кущі. Обличчя маснилися від жирних страв, що громадилися на велетенських тарелях. Сотні свічок яскраво освічували простору залу, де все крутилося у п»яному безладі: деінде гойдалися розхристані мундири і літали оксамитові рукава жупанів; там сипали амстердамську пудру із суконь веселі дами паризького балету й пилом здіймалося миргородське борошно над довгими перуками; на одному кінці столу хапалися за рапіри, а в іншому пили здоров»я самодержця і за впокоєння Малоросії; там танцювали краков»як, а там менует, там верещали жінки, а там ревіли старих ландскнехтських пісень гессенські, саксонські, французькі, ’анноверські, швейцарські, англійські та ломбардські офіцери російської армії.

Вряди-годи всі погляди зверталися до почесного центру довгого каре дубових столів, де сиділи господарі нечуваного бенкету, світліший князь Ґа’ін — один з найулюбленіших вельмож і радників Великого Государя та господар палацу і всього міста, жалуваного йому за щиру послугу у викорененні вогнем і залізом мазепинської смути — і намісник, жалуваний великими маєтками, почестями і дворянським титулом, сам пан Горлач. Худий Ґа’ін давно вже був п»яний, але звичний до царських політесів у Монплезирі, добре тримався на коротких ногах у білих панчохах і голландських туфлях; що ж до пана Горлача, то був він із себе огрядний, в обов»язковому кармазиновому жупані із блакитним черезплічником Андрія Первозванного. Мав намісник набрякле червоне обличчя, довгі руді вуса, і чуприну, підстрижену під глек. Пив горілку — чару за чарою, на диво, не п»яніючи, тільки очі його все більше наливалися темною кров»ю.

Коли вже гості були без тями від п»янких веселощів, найвірніший гайдук намісників, волох Лупул, вловив непомітний рух Горлача, вийшов на середину зали, витріщив здоровенні чорні очі, зворушив вуса кольору воронового крила, поправив криву перську шаблю на шкіряному чересі і щосили грюкнув окутим кінцем держака алебарди по мармуровій підлозі. Гуркіт покотився залою, і дехто з гостей здивовано озирнувся на зарозумілого пахолка, але той прийняв із рук вартового ’вардійця тяжку старовинну фузею, преспокійно запалив ’ніт, дочекався, коли полум»я із тріском сягне замка, і пальнув у стелю. Широкий ствол порхнув білим димом — із розцяцькованої вишуканим розписом та ліпниною стіни на голови гостей посипалась крейда та покришений гіпс. На таке неподобство десятки рук схопилися за шаблі та рапіри й десятки очей повернулися до господарів, немов питаючись — а чи не зарубати дурного холопа? Переляканий квартет збився й на останнє видав якийсь дивний зи’за’уватий акорд… Втім, світліший князь поблажливо махнув на гостей рукою і хитаючись із золотою чарою підвівся. В той же час галас притих, і тільки забулькали хмільні струмки у чари, кухлі й коряки. Милостиво дочекався князь повної тиші, мацнув за старою звичкою голене підборіддя, але бороди боярської там не знайшов, головою у німецькій перуці покрутив і почав свою прощальну промову:

— Панове Гості, офіцери ’вардійські та армійські, старшина малоросійська та гетьманська, всією душею справі Государя віддана, а найперше ти, пане господарю славетний Горлач! Рік минув, як разом здолали ми із тяжкими трудами нашестя богомерзенних свеїв і зраду підлу анатемського Івашка Мазепи та клятих запорогів. Тяжко нам сталося, але з допомогою Божою та вірністю малоросійською, ворога ми побороли і в Малоросії лад та спокій навели, задля блага спільного. Всі ми пам»ятаємо, як пан Горлач вірним скіпетру залишився і ревно зраду з Вітчизни нашої викоренив. За те Всемилостивійший Государ наш, службу вашу не забув і обдарує вас ще більшими благами, а присутніх новими привілеями та жалуванням! Віват вам, пане Горлач, й віват вам, панове гості!

— Віват!!! — ревнули гості, немов схопилися в атаку — і бенкет закружляв із новим запалом. А за вікнами палацу затріскотів феєрверк, гучний і яскравий, і темне небо враз розцвітив фарбами…

— А і добре у тебе, Якове Опанасовичу, — милостиво спираючись на гостинну руку господаря, промовив князь Ґа’ін, тяжко виходячи з-за столу, — хіба що не чув я у тебе співів малоросійських, які є вельми солодкозвучні для вуха нашого.

— Завтра до палацу нашого прибудуть найкращі співці полкові, до різних дотепних штук удатні, а ще і дівчата тут дуже гарячі, — із готовністю відповідав господар, бережно проводячи гостя до виходу, де вже чекали муштровані лакеї, аби відвести до найкращої опочивальні палацу.

— І за що люблю я тебе, любий Якове Опанасовичу, так це за вірність твою та передбачливість! — розчулено промовив Ґа’ін і щиро, по-братерськи, розцілував намісника в обидві щоки, прямо у товсті червоні губи, захитався, але вже був підхоплений надійними руками льокаїв, що понесли його до покоїв.

Тим часом намісника обступили гості, тягнули до нього келихи і присягали у вічній відданості та вдячності.

— П»ю до вас, гості люб»язні, — гуляйте, бенкетуйте, музик слухайте собі на радість, а я вже старий, піду відпочину, — відповідав їм намісник і в супроводі гайдуків, вдячно киваючи до протягнутих келихів, під здравиці «Прост!» та «Віват!» покинув залу.

Палац будували італійські архітектори для Горлачевого попередника, полковника опального гетьмана. Палац був великий, двоповерховий, із розписами та барельєфами, немов чарівною силою перенесений від берегів веселої Франції та Венеції до химерної Гетьманщини. Утім, перший господар палацу, так і не встигнувши насолодитись окрасами своєї барокової резиденції, сконав на дибі, засічений канчуками за причетность до мазепинської зради, а новий намісник, маючи інші турботи, надто палацом не переймався. На те були в нього вірні слуги.

Провівши князя, Горлач пройшов у супроводі Лупула і двох гайдуків до своїх покоїв — двійко здоровезних лейб-’вардійців із протазанами виструнчилися біля дверей при його наближенні. Намісник кивнув Лупулу:

— Розпорядися, щоб мені до спальні діжечку горілки поставили, а я тим часом ще дечого покуштую.

Лупул щось гортанно крикнув гайдукам і зник у темряві, а гайдуки підхопили зі стін канделябри з накипілими свічками та пішли за Горлачем, який, п»яно хитаючись, човгав попереду.

Мінливе сяйво від свічок у канделябрі кидало на стіни три похмурі тіні. Намісник і гайдуки минули довгий звивистий коридор із гобеленами та венеційськими картинами і спустилися сходами у кімнату, щедро прикрашену вишуканою зброєю і рицарськими панцирами. Тут один із слуг, чорновусий угрин, покрутив щось за крилатим гусарським панциром — і частина стіни із зображенням якоїсь фатальної битви між християнським воїнством і бусурманами, риплячи, розвернулася, відкриваючи темне провалля. Вологий протяг з отвору хитнув вогники на канделябрах. Очі намісника розширилися, він вихопив свічку з рук гайдука і ступив на невидимі сходини. Слуги залишилися біля отвору, обличчя їх закам»яніли.

Освітлюючи собі шлях, намісник повільно спускався грубо витесаними кам»яними сходами вниз. Він хрипко дихав, примарний блиск свічок вихоплював викладені дубовими колодами стіни підземелля, з яких стирчали залізні гаки. Нарешті, Горлач опинився перед дверима, припнутими важким засувом. Пан намісник легко відсунув засув, відчинив двері й опинився у невеликій коморі. Стіни її були завішані турецькими килимами, посередині стояв невеличкий стіл і широке ліжко, заслане білими вовчими шкірами.

На ліжку, перелякано зіщулившись, сиділа молода дівчина — видно було, що її очі забули світло, густі русяві коси були розкуйовджені, а довга полотняна сорочка подерта.

— Чого злякалася, дурна? — просипів Горлач. — Я тобі подарунок приніс.

Із цими словами він протягнув дівчині блискуче намисто. Але та перелякано забилася у куток кімнати і вибалушеними очима дивилася, як намісник тяжкими кроками наближається до неї.

— Випусти мене… — тільки змогла, благаючи, вимовити вона, закриваючись тонкими руками.

Ніщо не здригнулося на повному обличчі Горлача. Дівчина затрусилася всім тілом, не в силах відвести погляду від застиглих очей намісника. Він наблизився до своєї полонянки, схопив її за руки і кинув на ліжко. Полонена щосили заборсалася, намагаючись звільнитися від цупких пальців, що впилися їй у плечі. Намісник схилився і жадібно всотував тепло дівочого дихання. Здавалося, що гнучке тіло б»ється у пазурах великого червоного павука. Раптом дівчина завмерла: очі її розширилися від жаху — довгі ікла стирчали із рота пана Горлача, вона знову рвонулася, але не встигла, у шию з хрустом ввійшли блискучі ікла. На білу ряднину бризнула довга цівка крові. Тіло кілька разів тіпнулося й застигло…

…Витираючи червоним рукавом скривавлений рот, пан Горлач піднявся до кімнати, де на нього чекали гайдуки. Нічого не кажучи, він тицьнув канделябр угрину і похитуючись пішов коридором. Гайдуки, немов дві чорні тіні, потяглися за ним.

Десь посеред коридору намісник зупинився: вираз задоволення щез з обличчя, і він тривожно озирнувся на гайдуків — ті мовчки взялися за руків»я шабель. Було тихо — тільки лунали хлопки феєрверку і вигуки бенкетуючих. Підібравшись, вони рушили знову, завернули за ріг і застигли — біля напіввідчинених дверей опочивальні лежали два вартові. Одному на білий ’вардійський мундир густо спливала кров із перерізаного горла, у другого зі спини стирчав уламок протазана. Горлач кивнув гайдукам. Ті вихопили шаблі і заскочили до опочивальні — на порозі, біля перегорнутої діжки, із якої тоненьким струмком витікала горілка, сидів Лупул, пришпилений власною шаблею до стіни.

В опочивальні, біля палаючого комина у кріслі, сидів чернець. Обличчя його було прикрите чорним каптуром. Гість, не поспішаючи, гострив коротким ножем дерев»яний кілок. Біля його ніг жовтіли тріски.

— Ти що за один? — просипів Горлач.

Чернець підняв голову, байдуже блимнувши на гайдуків, і озирнув багато прибрану опочивальню:

— А добре у тебе тут… на січових лавах, звісно, жорсткіше було…

— Хто ти? — люто вигукнув Горлач.

— Хіба не бачиш, пане наміснику? — святий отець.

— Так це ти моїх людей причастив?

— Авжеж, сам знаєш — чернеча злоба до гроба! Зараз і до тебе черга дійде, — із цими словами чернець скинув з обличчя каптур. Лице його було молоде, попечене сонцем і завітрене степовими вітрами. На голові куйовдилася запорізька чуприна. Очі його були холодні, і за цим холодом відчувалися запекла ненависть і сила.

— Багато я таких святих отців із Січі на дибу відправив… — прохарчав Горлач і несамовито закричав: — Візьміть його!

Гайдуки кинулися із шаблями на ченця. Той, немов недбало відмахнувся від мухи широким чорним рукавом ряси, — короткий ніж свиснув у повітрі, і один гайдук застиг на півдорозі з лезом у серці. Чернець зіскочив із крісла, ухилився від шаблі угрина, мов тінь, майнув у нього під рукою і одним рухом зламав гайдукові шию.

— Твоїм пахолкам тільки з дівками воювати… — видохнув чернець, зимно дивлячись наміснику просто у вічі.

Клацнув курок — Горлач підвів тяжкий пістоль.

— Забув ти, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить…. — сказав чернець, ледь скрививши тонкі губи. Бухнув постріл. Коли дим розсіявся — чернець стояв на місці, глузливо посміхаючись.

— Проклятий запорог! — скрикнув Горлач, жбурнувши пістоля у вікно — високе скло розлетілося на друзки, і кинувся із шаблею на ченця. Той підхопив шаблю вбитого гайдука і відбив могутній удар. Із розпечених лез сипнули іскри.

Удари Горлача були сильні і досвідчені, але чернець граючись увертався і сам блискавично контратакував. Уже кунтуш намісника деінде був розсічений шаблею дивного ченця, вже пан Горлач важко сопів, і тільки несамовита лють надавала йому сили. Раптом чернець невловимим рухом вдарив його лезом по правиці — коштовна шабля намісника впала на килим. Горлач голіруч кинувся на ченця, але у груди йому ткнувся гостряк шаблі.

На мить запала тиша. Очі намісника розширились, запливаючи кров»ю, коли долоня ченця до білого хрусту стиснула руків»я шаблі.

— Йди до пекла, свинячий виродку! -видохнув чернець і навскісним ударом рубонув намісника. Лезо розвалило плече і глибоко загрузло у грудях пана Горлача, що сповзав на коліна, скрюченими пальцями чіпляючи скривавлене лезо. Чернець із огидою глянув на тіло, з якого, заливаючи килим, хлюскала кров, потім підняв кілок і схилився над конаючим.

— Стій!!! — почувся вигук. Чернець озирнувся — у дверях товпилися офіцери, гайдуки і солдати намісницької варти. Із десяток мушкетів цілив йому в груди…

Чернець миттєво підхопив з комина палаючу головню і жбурнув у діжку, біля якої вже натекла добряча калюжа горілки. Діжка вибухнула високим синім полум»ям. Одночасно тріснули постріли. Враз до опочивальні увірвався весь озброєний натовп. Штори палали, полум»я швидко розпливалося по килиму. Опочивальню миттєво затягнув чад і пороховий дим… Хтось кричав, хтось лаявся і натужно кашляв. Закриваючись від жару, солдати прийнялись гасити вогонь, а коли у кімнаті трохи розвиднилося, всі побачили зібгану чорну рясу із каптуром, що валялася біля комина. Посередині опочивальні лежав, скрутившись, намісник — навколо нього по пишному килиму розтікалася величезна калюжа чорної крові. Капітан лейб-’вардії зі шпагою в руках схилився над ним.

— Що з ним? — спитав князь Ґа’ін, який в оточені ’вардійців з»явився серед натовпу.

Офіцер підвів голову, глянув на князя і сказав із сильною німецьким акцентом:

— Ваша світлість, він мертвий…

1. Мертвий вершник

В літо Боже 1775 року часто-густо впадали на степ суховії, закривали сонце густою хмарою чорного пилу, неслися, нахиляючи трави до землі, летіли з тяжким завиванням понад Дніпром, лякаючи гуртовиків і розганяючи врізнобіч отари й табуни. По запорізьких зимівниках та бурдюгах між дідами абшитованими точилися довгі розмови про близький кінець світу; про мерців, які невдовзі повинні вийти зі своїх могил та порахуватися з нерозумними онуками за тяжкі гріхи, про упирів та відьом, насланих Господом Богом на рід людський, про підступність московську та хитрощі бусурманські. Святі старці зі власноруч видовбаних печер споглядали за спалахами зірок, смутніли і зі страхом молилися за спасіння роду християнського та за власні душі, що несли на своєму сумлінні чимало крові, пролитої у часи молодечого козакування. Подорожні на переправах, чумаки, купці та крамарі поспішали до храмів, а володарі наддніпрянських степів, запорожці, щиро прощалися між собою, били шапками об землю та кидали останні золоті червінці на стіл шинкарям, плакали під дзенькіт мандрівних перебендь та кидалися в розпачу із шаблями на захожих чужинців та перекупників.

На початку липня посуха впала на степ, трава пожухла, джерельні струмки враз посохли і щовечора обрій закривала чорна хмара, від якої віяло спекою та страхом. Коли сонце ще стояло в зеніті, далеко в степу спалахували заграви. Молодики, які наймитували по зимівниках, заганяли овець до кошари, озиралися навсібіч і тривожно хрестилися. У тирсі чорно-жовтими струмками ковзали полози, розганяючи перепелів, та щезали, шиплячи, у гарячих низьких хвилях Дніпра.

Одного дня, на початку липня, коли синє безхмарне небо тяжко зависло над розпеченим наддніпрянським степом, два чабани, що випасали худобу великого запорізького зимівника, помітили чорну точку, яка раптово з»явилася на обрії і почала швидко наближатися. Старший чабан, бувалий козак Трохим Шух довго мружив очі, пильно вдивляючись з-під жорсткої долоні на дивне явище у степу.

— Що там, дядько Трохиме? — нетерпляче спитав його помічник, дванадцятирічний хлопець Чіпка.

— Здається, кінь… — поволі зронив Шух. — Невже татарва? — знову запитав чи то перелякано, чи то захоплено Чіпка.

Рука Трохима машинально смикнулася до очкура, але, не намацавши шаблю, він сердито відмахнувся від недосвідченого помічника і кинув глузливо:

— Мурашки, мурашки ховайте подушки, бо татаре йдуть… Ото дурне! Хіба татари поодинці по степу гасають? Хіба не бачиш? — кінь.

Але тепер і Чіпка добре бачив коня, що оскаженіло летів степом навпростець. Здалеку, під косими променями надвечірнього сонця, здавалося, що на лискучій спині коня гойдається чорний горб.

— І пропаде ж гарний кінь! — із жалем процідив Трохим і крикнув на хлопця: — Що став, телепню? — давай мій аркан!

Чіпка прожогом кинувся до розіпнутого намету, біля якого лежав скручений волосяний аркан чабана. Тим часом Шух свиснув собак і заскочив на свого мишастого татарського коника. Чіпка тільки встиг протягнути кільця аркану, як Трохим, пролітаючи повз галопом, легко підхопив скручене мотуззя і майнув у степ навперейми дивному коню.

З-під копит Трохимового скакуна в обличчя хлопця вдарила курява і вирвана з корінням трава. Поки він тер очі, хлипаючи від нетерплячки, Трохим, низько пригнувшись до кінської шиї і щосили луплячи босими п»ятами по боках маштака, вже винісся за пасовище. Чіпка, підстрибуючи від цікавості і захоплення, бачив, як прокладаючи крізь випалені ковилі стежку, коні летять назустріч. Коник чабана несподівано швидко промчав низинкою і вискочив на вододіл, по якому летів дивний скакун. Раптом серце Чіпки впало, він зрозумів скажений гін чужого коня — за ним, майже не торкаючись лапами землі, стелилися три степових вовки.

Вовків помітив і Трохим, він насунув баранячу шапку нижче на лоба і почав розправляти кільця аркану. Дивний кінь лише на два крупи випереджав його. Шух випростувався, вчепившись босими ногами у змилені боки маштака, — вітер широко вдарив у груди, надувши полотняну сорочку. Чабан розкрутив аркан і метнув його — чорна мотузка звилася у повітрі і жорсткий зашморг врізався у шию скакуна. Трохим відкинувся назад, з натугою утримуючи в руках жорстке мотуззя аркану, — зловлений кінь, із боків якого летіло шмаття білого мила, відчайдушно захропів і замотав головою.

Те, що чабани сприйняли спочатку за горб, виявилося тілом чоловіка, руки якого міцно обіймали довгу кінську шию. Кінь став дибки — голова людини відкинулася назад, і перед Трохимом майнуло бліде чорновусе обличчя. Але придивлятися часу не було — його кінь раптово брикнув задніми ногами, чабана підкинуло так, що він дивом утримався. Шух обернувся — один вовк, поцілений копитами, із переламаним хребтом, скиглячи, котився по землі.

Другий вовк спробував підскочити збоку, але призвичаєний чабанський кінь знову став дибки, кидаючи копитами.

Пронизливе іржання, хропіння, вовче рикання й тупіт копит закрутились, закриті стовпом куряви, у несамовитому коловороті.

Невідомо, чим би закінчилася ця колотнеча, якби не підбігли собаки, що відразу вчепилися у вовків, а потім погнали їх у степ.

За собаками біг захеканий Чіпка, грізно розмахуючи ’ирлигою.

Трохим вже зіскочив із коня і звис на трензелях гнідого скакуна. Декілька хвилин чабан тяжко тупцював навколо оскаженілої тварини. Нарешті, гнідий поступово заспокоївся і тільки скошував налитими кров»ю очима кудись убік та перелякано хропів.

— Ти диви! Ось чому він із коня не звалився! — промовив Трохим, розплутуючи довгий козацький пояс, яким до кінської шиї був прив»язаний чоловік. Руки людини були намертво зчеплені навколо шиї коня.

— Козак! — з повагою сказав Чіпка. На чоловікові був зелений куртас і темно-сині запорозькі шаровари. Через плече, на тонкому шкіряному ремінці, висіли порожні шабельні піхви, багато оздоблені срібними прикрасами. Попереду сідла-орчака — два пістольні кобура. По одягу козака розпливалися широкі плями почорнілої крові.

— Хто ж цього сердегу так ухойдохкав? — замислився чабан і озирнувся довкола. Але навкруги було на диво спокійно, тільки вітер здаля доносив гавкіт собак. Степ, такий же безмежний, як і небо над ним, стелився велично й урочисто.

Чіпка вдивлявся у залите кров»ю обличчя козака. Чубата чорна чуприна густо запилена. Молоде і мужнє, з витонченими рисами і тонкими чорними вусами, мертвенно бліде обличчя, спотворював застиглий вираз болю й ненависті.

— Ну що ж, поїхали — поховаємо сердегу по-козацьки. — Похмуро сказав Трохим і, про щось замислившись, повів коня з мертвим вершником за вуздечку до вигону.

За вигоном, біля невеликого джерельця, Трохим і Чіпка ледь розчепили руки козака, зняли його з коня і поклали у намет. Трохим розстібнув подряпаний китайковий куртас.

— Так, це його хтось із мушкетюги поцілив… — Задумливо пробурмотів Трохим. Біла сорочка, просякнута рудою, висохла і перетворилася на корок. Під серцем чорніла широка рана.

— Чого стовбичиш — неси воду! — прикрикнув Трохим на помічника. За мить Чіпка з»явився з полотняним цебром води. Чабан почав обережно промивати рану. Окрім рани під серцем, стегно козака було наскрізь прохромлено і вся нога тяжко набрякла від гною. Побачивши вузький чорний отвір, навколо якого засохла кров, Трохим надовго замислився. Якась здогадка спохмурніла його обличчя.

— Видно, що це його москаль багнетом штиркнув, — сказав він, витираючи спітніле обличчя. Чіпка здивовано подивився на чабана. Той замислено покрутив сивий вус:

— Бачив я такі рани — ще коли з Гонтою гайдамачив. Москалі нас тоді добряче своїми багнетами з ляхами помирили…

— А хіба у нас із ними війна?

Трохим махнув рукою:

— Із ними ніколи не знаєш — чи мир чи розмир. Як то люди кажуть, варив чорт із москалем пива — і солоду відрікся….

Чіпка згадав, як вони із зимівчанами минулого року їхали на ярмарок у Домаху і повз них, битим шляхом, під стукіт барабанів маршували безкінечні колони солдат із довгими рушницями, на тяжких стволах яких зловісно блищали довгі блискучі багнети. Здавалося, з кожним кроком солдат багнети штрикали прямо у небо…

— А за що вони його? — запитав Чіпка.

Трохим потиснув плечима, промокнув шмат полотна і витер їм обличчя вершника. Раптом Чіпці здалося, що вії на закритих очах козака ледь тіпнулися.

— Дядько Трохиме, здається, він живий. — Прошепотів підпасок і вчепився у рукав сорочки чабана.

Трохим кивнув у відповідь і застиг, вдивляючись у біле обличчя. Але козак лежав нерухомо.

— Хто його зна, — стиха сказав чабан, — відвеземо у Суху балку до діда Чорнояра, мо» і допоможе… Жаль буде, якщо такий козак задурно згине.

Трохим заходився плутати між двох коней перев»язь для нош.

— А він допоможе? — боязко запитав Чіпка.

— Той і мертвому допоможе… дід такий, що не тільки з живого мертвого зробить, а запросто і навпаки… — Трохим умостив згорнутий оберемок зеленого віття на перев»язі і хлопнув зловленого коня по мокрому крупу:

— Я до діда, може, до заходу встигну, а ти за отарою дивися…

2. Дід Чорнояр

Коли дід Чорнояр оселився у Сухій балці, не знали найстарші з мешканців найближчих хуторів та зимівників. Подейкували різне — казали, що дід був січовим писарем в Олешках, але розсварився із січовиками і, після повернення тих під руку гетьмана Апостола, осів у степу на самоті; інші запевняли, що старий водив гайдамацькі ватаги на Правобережжя, а потім, уходячи від ляської помсти і московської каторги, пішов із Гетьманщини за Пороги; треті взагалі казали, що дід живе тут вічно, довше ніж кам»яні мамаї, що деінде біліли у степу. Але і перші, і другі, і треті сходилися в одному — дід був характерником.

А що інше могло спати на думку будь-якому чоловікові при першому погляді на діда Чорнояра? Висушений сонцем та просмалений степовими, а може і не тільки степовими, вітрами, був старий жорсткий, як воляча шкіра, з обличчям коричневим, немов руків»я бувалої шаблі. Коли виходив дід із бурдюга, то тримався прямо, немов сухий ясень. Дивився гострими очима, що пронизливо й жахно блимали з-під густих сивих брів. Довгий оселедець діда від часу був уже не білим, а якимось пергаментно жовтим і спадав на плече. Один вус був закручений за вухо, а інший, немов довга біла змія, лежав на грудях старого. Мало хто чув, як розмовляє старий, а хто чув, той, мабуть, і перед смертю згадає цей голос, який, здавалося, не із грудей діда йшов, а з якоїсь глибокої і не освяченої могили.

Жив Чорнояр відлюдкувато у невеличкому бурдюгу, обнесеному рідким тином. Бурдюг він побудував десь із краю балки поміж сухих дерев, так що у темряві житло діда можна було запросто прийняти за перекручений вітрами та часом корч. Але вночі до Сухої балки міг потрапити хіба який чужинець, що заблукав поміж битих шляхів, бо різне балакали довгими вечорами місцеві козаки і про цю балку, і про цього діда Чорнояра…

Жив дід здебільшого сам. Іноді траплялося, що до нього прибивався якийсь перехожий — бурсак, що тікав від ректорських різок на Січ, мандрівний спудей, селянин, шукаючи заробітку в заможних козаків-гречкосіїв, — хіба мало люду завжди вешталося паланковими степами!

Але надовго заробітчани у діда не затримувалися — кого гнав Чорнояр, крутий на руку, а здебільшого тікали самі, розносячи поміж охочими до різних чуток хуторянами дивні розповіді про самітника, від яких у мирних гніздюків мороз драв поза шкірою…

За два роки до знахідки чабанами мертвого вершника якийсь спудей, прибившись навесні до діда, домовився з ним порядкувати за кількома вуликами й десятком овець, що складали все дідове господарство. Раз після Різдва він забрів по сіль до сусідського зимівника. Трохи підігрівшись і хильнувши горілки, він тяжко замислився, сумно підпершись рукою, і коли господар налив йому другого михайлика — «малий михайлик, хіба що тільки мізерний жидок утопиться» — потрохи розбалакався:

— Старий все мовчить і мовчить, і з кожним днем темний як хмара ходить, тілько іноді по ночах з вовками й пугачами розмовляє…

Господар зимівника, товстий козак Барило, недовірливо похитав блискучою головою, по якій, немов свинячий хвостик, вився кучерявий оселедець:

— І що, сам бачив?

— І не тільки бачив — навіть чув! — спудей побожно перехрестився, — а ще старий все сидить і древню інкунабулу читає… водить сухим чорним пальцем по листах і читає, а від цього літери червоніють… як кров, сам через віконце бачив, а старий, як мою пику помітив, то так зиркнув, що у мене, Господи милосердний… — спудей побожно захрестився і знову надовго замовк. Коли Барило штурхонув його під бік, щоб заохотити до продовження розповіді, спудей перелякано сіпнувся, проковтнувши третій михайлик, насилу заспокоївся і, похапливо хрумкаючи солоним огірком, кинув загадково:

— У ній усе, та ще у кобзі… — більше витягнути з нього так нічого і не вдалося. Одначе горілка додала спудею хоробрості, і він, вже вирушаючи в дорогу, кинув:

— Гех! — або пан або пропав! — доберуся і я до цієї інкунабули!

Добрався він до неї чи не добрався — ніхто не знає, бо потім спудея ніхто не бачив, хіба дейкували, ніби схожий на нього чоловік у білій сорочці йшов із сопілочкою Ромоданівським шляхом, наспівуючи дивних пісень…

Після спудея довго ніхто не жив біля Чорноярового бурдюга, аж поки не осів там німий парубок і, може, завдяки ваді своїй, у діда і затримався.

Утім, хоча старого і боялися, але без нього не могли обійтися. Чумаки, ладнаючись у путь, завертали свої мажі до Сухої балки, і отаман, разом із старшими чумаками, поштиво знявши шапку і, витягнувши з рота довгу носогрійку, чемно грюкав у ворота, що криво висіли на рідкому тину, і довго чекали, поки з бурдюга вийде дід.

Тоді вони низько кланялися:

— Здоров будь діду, наші голови тобі!

Дід, одягнутий у просту темно-коричневу свитку і високу чорну шапку з довгим шликом, тримаючи у руках довгий старшинський посох, з обох кінців окутий сріблом, відповідав:

— Ваші голови, чумаки.

— Побажай щастя у дорозі, діду! — рік після вітання чумацький отаман. І старий дивився на них своїм нелюдським оком і махав рукою:

— Дай Боже, товариство!

Задоволені чумаки клали до його ніг торби з борошном, пшоном і сіллю, тютюн, чверть з горілкою, загорнуті у полотно шматки сала й в»язки сухої тарані, кланялися і швидко йшли до возів, біля яких напружено очікувала їх повернення решта громади.

І поки довга валка маж, риплячи повзла угору, дивився на них дід, спершись на свій посох.

А ще бувало: козацькі ватаги, збиваючись для гайдамацького набігу на Правобережжя або для збройної мандрівки у Крим, наїжджали до Сухої балки за порадою, і за велику честь і славу для козацького отамана було, якщо сам дід Чорнояр із ним міг перекинутися короткими словами. Сидячи у своєму бурдюгові, дід знав усе — де яка стоїть ляська залога, чи не чатують татари у засідці на Чорній переправі або чи не задумали новопоселенці-сербини разом із московськими драгунами перехопити ватагу після повернення…

І вертаючись, гречно дякували старому, дарували найкращу здобич, але дід від усього відмовлявся й просив тільки, аби якийсь із козаків заграв йому на бандурі. Та ще залишали козаки своїх поранених, і дуже рідко бувало, щоб не повернувся козак живий після дідового таємного лікування. А як забирали козаки свого померлого від діда, то казав він:

— Над цим, дітки, вже не Божа і не моя, а Чорна воля висить…

Тільки останні роки все рідше з»являлися козаки на подвір»ї у діда, все менше ходили у походи, бо все жорсткіше стягувався московський зашморг на горлі козацьких вільностей. Хіба навесні, як відправлялося Військо Низове разом із московською армією на турка, заїхав до старого сам кошовий отаман Калнишевський.

Зіскочив із коня і, брязкаючи московськими срібними медалями на жупані, до діда у бурдюг пройшов. Довго вони говорили, поки джури тримали баского отаманського коня у поводу. Потім почули джури гнівливий вигук кошового і схопилися за шаблі, але той сам вискочив. Обличчя його було бліде як у мерця, й рот під довгими вусами люто зчеплений. Довго плутав отаман вуздечку, заскочив у сідло, зірвав із пояса великий гаманець із золотом, кинув на дідове подвір»я і майнув у степ.

Коли курява за вершниками зникла, дід Чорнояр ткнув посохом у розшитий бісером гаманець і кивнув німому:

— Кинь у Дніпро…

Німий слухняно підібрав тяжкий мішечок, в якому золота вистачило б на п»ять добрих зимівників, пішов до Дніпра і жбурнув у воду. Там, де воно шубовснуло у темні хвилі, піднялася густа хмара пару і полетіла кудись, немов не золото це було, а розпечене вугілля…

Ось до кого повіз знайденого вершника чабан Трохим.

3. Сполохи у небі

Довгі тіні вже пролягли від дерев низьким схилом Сухої балки, коли Трохим привіз козака до воріт дідового бурдюга. Вже під»їжджаючи до стежки, що петлею спускалася в западину, він почув химерні звуки. За хвилину, притримуючи повіддя коней, чабан наблизився до бурдюга. Старий сидів на товстому стволі біля тину, склавши на колінах довгі кістляві руки і дивився напівзакритими очима на сонце. Тінь від розлогого віття вишні дивним малюнком креслила його обличчя. Німий парубок стояв біля діда і повільно водив смичком по скрипці. Тягуча мелодія наповнювала душу щемлячою тугою за чимось минулим і нездійсненним.

Дід навіть не повернув голову до Трохима, який несміливо заїздив на подвір»я, і тільки ледь помітно кивнув німому. Той, немов тільки й чекав на це, бережно відклав скрипку і заходився знімати козака з коня. Тут тільки Трохим побачив, що під деревом була послана широка ряднина. На неї вони і поклали вершника. Лише тоді дід піднявся і, шкутильгаючи підійшов до чабана.

— Чолом тобі, пане Чорнояре! — Трохим скинув шапку і статечно поклонився старому.

— Здоров бувай і ти, козаче! — неспішно мовив дід. — Бачу, що не один прибув.

Трохим почав розповідати про зустріч у степу, дід уважно слухав його, дивлячись прямо з-під кошлатих білих брів. І від цього погляду Трохим відчув, як морозом продрало його по спині. Чорнояр подивився на сонце, що вже низько зависало над обрієм і сказав:

— Їдь, синку, швидше до череди, а я тут про цього лицаря сам подбаю… Поспішати треба.

Чабан ще раз поклонився, вивів коня і поскакав пріч, не оглядаючись. Він проїхав повз стару могилу, що височила на виїзді з балки, і погнав коня у степ, поспішаючи до вигону.

Але не встиг він проїхати і двох миль, як його кінь заходився полохливо перебирати ногами, хропучи й смикаючи голову. З хвилину Трохим намагався заспокоїти коня, але той бився все сильніше. Чабан зістрибнув із сідла і почав звично заспокоювати скакуна. Блискавиця червоно креснула по темно-синьому обрію. Позаду, над Сухою балкою з»явилися багрові спалахи.

«І що там у діда робиться? Хоч і блимає, та на дощ не дуже схоже!» — подумав він, притримавши коня за трензеля і, озираючись назад. Справді, степ дихав гарячою сухістю, деренчав цвіркунами, потріскувало, холонучи, повітря, але жодного громового розкату не було чути.

Будь Трохим обережнішим, то погнав би він свого маштака подалі від страшнуватої балки, але буйна вдача, що років тридцять тому примусила його кинути батьківську оселю і майнути за Пороги, грала у широких грудях козака. Чабан плюнув спересердя на свою дурну звичку пхатися куди не слід, але повернув коня і погнав назад, до дідової балки.

Коли він під»їхав ближче, тільки вузький край сонця червонів на обрії. Усе навколо вже встигла затягнути чорна темрява. Над могилою, раз по разу, висвітлюючи її горбатий обрис, спалахувало високе яскраве світло. Трохим зіскочив із коня і, переборюючи у собі палке бажання втекти якомога швидше, прив»язав повід до куща терну і легко, по-гайдамацьки, сковзнув у темряву… Незабаром він наблизився до могили, заліз на пагорб, порослий терном, причаївся за сухим стволом поваленої верби і почав спостерігати.. Видовище, яке відкрилося очам, примусило його перехреститися й зашепотіти молитву.

Спочатку Трохиму здалося, що він бачить сон. Дивний і жахливий.

Біля підніжжя могили сидів німий; із байдужим, як завжди, обличчям — він грав на скрипці. Тягучі одноманітні звуки примушували стискатися серце. Навколо могили яскраво палало вісім смолоскипів. Їх полум»я гостро висвітлювало широкий дерев»яний поміст на самому вершечку могили. У помості Трохим ледве вгадав ворота з паркану старого. На воротах лежало щойно привезене тіло козака. Поряд стояв дід Чорнояр. Він був без шапки — вітер, який почав віяти степом, бив по обличчю старого і тріпав довгі вуса й оселедець. Звично зігнута постава діда на цей раз була виструнчена, і його кістляві руки простягалися до краю неба, за яким ховалося сонце. Старий Чорнояр щось кричав, але його слова підхоплював вітер і ніс — ген до останніх променів. Здавалося, і його зараз підхопить міцніючий вітер, і дід полетить, тріпочучи широкими рукавами й полами темної свитини. Сонце сховалося за обрієм, вітер спав — тепер тільки прямий вогонь смолоскипів освітлював дивовижне видовище.

Дід стояв, не рухаючись, його руки продовжували тягнутися угору. Несподівано у вогняному колі з»явився новий чоловік — одягнутий він був у довгий чорний жупан і чорну ж шапку. Нагадував якогось заможного перекупника або ’ендляра, що вештався задніпровськими шляхами та із зиском скуповував козацьку здобич. Дві постаті зупинилися над тілом козака. Вони довго про щось розмовляли. Раптом дід дико закричав; до Трохима донеслося тільки: — «Облиш!»

Чорнояр схопив посох, що лежав біля його ніг (там же Трохим побачив шаблю, сідло й ратище) і замахнувся на чорного чоловіка. Той зареготав — і від цього пекельного реготу чуприна чабана стала дибки. «Купець» закрутився у повітрі і розсипався білою хмарою, що швидко розчинилася у темряві. Дід підхопив шаблю і почав крутити над тілом козака широкі кола. Червоне полум»я відбивалося на блискучому лезі, немов у руках характерника буяв вузький і розпечений пломінь. Зненацька дід встромив шаблю у ворота, підняв із землі великий глек і бризнув із нього на козака. Тіло того, одягнуте у чисту білу сорочку і широкі полотняні шаровари, різко смикнулося й забилося на помості. Рот розкрився, хрип вирвався з горлянки — чорна хмара піднялася над тілом і заміталася, немов сполоханий клин чорного вороння. Хмара злилася в обриси велетенського кажана із блискучими крилами — кажан стрімко кидався вниз, прямуючи на козака, але дід кожен раз відганяв його погрозливими замахами шаблі, вигукуючи незрозумілі слова. Кажан замітався по небу і зник, але гостре відчуття небезпеки не зникло, здавалося, що він причаївся і чигав вдалої миті для нападу.

Щось спалахнуло, і над могилою у сріблястому сяйві з»явилася чудернацька картина — великий човен із гострим піднятим носом, схожий на запорізьку чайку, із напнутими вітрилами гойдався на хвилях широкої ріки. Він ніби очікував, що козак підніметься на нього, але так і не дочекавшись, поплив удалеч, розпадаючись дрібними зірками по небу. На місці корабля майнула зіткана зі срібних струн постать прекрасної оголеної жінки — її тіло пручалося, обплутане кільцями великої змії…

Обриси жінки розтанули, і над могилою засвітилося червоними спалахами обличчя людини. Обличчя випромінювало хижу жагу, і вишкірена гострими іклами паща жахливо кривилася…

Козак піднявся, його погляд шукав небо. Дід Чорнояр простягнув до нього руки…

Гостре почуття зловісної небезпеки блискавкою пронизало Трохима — долоня його стисла руків»я ножа й чабан повільно озирнувся. Вовча зграя повільно обступала пагорб.

4. Чіпка

Після того, як Трохим повіз козака до Сухої балки, Чіпка з гордістю узявся керувати чабанським господарством. Малий прикрикнув на собак і, поважно тримаючи ’ерли’у, пішов до череди. Роботи виявилося вже не так і багацько — пси після славної перемоги над вовками завзято бігали навколо худоби, до вечора, коли повинен був повернутися чабан залишалося ще багато часу. Чіпка, ще й ще згадуючи про ранкову пригоду, запишався і своїм внеском у порятунок козака, почав мріяти про часи, коли він підросте і сам вступить до січового куреня, стане козаком — лицарем, і обов»язково за вояцькі подвиги товариші оберуть його кошовим отаманом. Чіпка, вже уявляючи себе гетьманом, наскочив на терновий кущ і вдало погромив його малахаєм, потім пожбурив у горобців грудку землі і приліг під намет, як годиться, відпочити після тяжкої битви.

Прокинувся Чіпка, коли сонце вже сідало. Чабана ще не було. Чіпка переконався, що з худобою все гаразд, і почав уважно вдивлятися в степ, у той бік, звідки мав з»явитися Трохим. Тривога закралася у серце хлопця. Тривога і за себе, і за чабана. А був Трохим для Чіпки і замість старшого брата, і замість батька…

…Кривавим шляхом проривалися тоді залишки гайдамацького війська через Правобережжя, щоб заховатися у байраках понад Бугом. Уже скутого Гонту подарував полякам генерал Кречетніков і готували у святій Кодні палі на гайдамаків, а загін отамана Крука, в якому був Трохим, люто відгризався, уходячи від хоругв коронних та команд московських. Вибираючись до Чути, потрапили гайдамаки на згарище великого хутора. Хто хутір попалив? — чи поляки помстилися за Коліївщину, чи солдати московські погрілися, а чи просто харцизи злодійство учинили ніхто — не знав. Ледь не все Правобережжя у тому 1768 році такими руїнами чорніло. Так і минули гайдамаки згарище, кинувши байдужим оком на обвуглені стіни, як за стіною почувся дитячий лемент. Трохим повернув коня і незабаром вернувся з малим хлопцем на сідлі. Хлопець був в одній подряпаній сорочці, перемазаний попелом, заплаканий і худий.

Більше ні живих ні мертвих на руїнах не було.

— Кинь хлопця, — тільки й сказав отаман Крук. І не те що Трохим жалісний був, мабуть, навпаки, але чогось різонули його по серцю голодні й перелякані очі замурзаного малюка.

— Заберу із собою, — уперто відповів Трохим. Гайдамаки мовчки дивилися на них. За непослух отаману кара була одна… Коротка… А Трохим вже стояв, закриваючи собою малого, що перелякано вчепився йому в шаровари. Крук повільно наближався, поклавши руку на пістоль. І тут трапилося те, чого ніхто із гайдамаків не міг і уявити собі — сам отаман Крук (а залишалося йому до зустрічі з останньою кулею ще два роки), сам жахливий Крук, який не мав жалості ні до своїх ні до чужих, ніжно поклав важку долоню на русяву чупринку малюка.

Так вони і стояли — маля з великими і не по дитячому сумними очима і страшний гайдамацький отаман, іменем якого ще два покоління польських і єврейських родин будуть лякати неслухняних дітей. Щось здригнулося у круковій душі. Давній спогад засмутив отаманські очі, повернувся він і, вже влетівши у сідло свого вороного, кинув Трохиму:

— Заверещить малий, перший загинеш…

Але малий гайдамаків не підвів — мовчав, стиснувши зуби, коли пробиралися під носом у московських застав, коли нечутно підкрадалися до драгунських пікетів. Мовчав під час бою й оскаженілої гонитви, міцно тримався за черес Трохима і тільки смикався, коли хлопали постріли. За це його гайдамаки так і прозвали — Чіпкою. «Підросте — буде Ничипором, а зараз нехай Чіпка».

…Назад у степ прорвалося п»ятеро із тридцяти гайдамаків. На високій могилі вони розіслали рушники і виставили куплені у зимівчан харчі й горілку. Вітер тріпав гайдамацькі чуприни й оселедці. Кожен мав на собі криваві рани. В очах ще блимали вогні від палаючих міст і містечок, спалахи пострілів і зблиски шабель і ножів. Вони пили мовчки, час від часу заводили пісні, слова яких, мабуть, карбувалися свяченими ножами.

Чіпка сидів між ними як рівний.

— Ось і ти, малий, став гайдамакою! — сказав Трохим.

На перехресті доріг гайдамаки, скинувши шапки, поклонилися один одному, попрохали прощення і погнали коней врізнобіч.

Затрималися тільки Крук і Трохим. Отаманський вороний крутився на місці, роздуваючи ніздрі. Йому кортіло майнути відкритим степом.

— Дивися за малим, Трохиме, із нього ще добрий козак буде, а це йому на коня… — Отаман Крук жбурнув прямо у руки здивованого Трохима гаманець із золотом — ледь не більшу половину своєї здобичі, відпустив повіддя і зник у степу, залишивши після себе тільки журливо похилені трави…

За ці гроші зміг Трохим відкупитися від гусарів-сербинів, що перехопили їх із малим за Новосербією. Помикався по степах, а потім найнявся разом із малюком до заможних козаків-хуторян. Завжди були вони разом — тільки один раз покинув Трохим свого помічника, покинув і не вернувся…

…Зловісні передчуття обсіли хоробре Чіпчине серце. Він до болі в очах вдивлявся у темну далеч, але чабана все не було. Малий опустив очі долу і перелякано смикнувся — довга тінь підбиралася до його босих ніг. Він перелякано підстрибнув і озирнувся. Покручене гілля сухої верби стелилося землею, а сама верба здавалася кривим і сухорлявим страховиськом. Хлопець розгублено постояв біля намету, почухав вистрижену під закаблук чуприну і заходився збирати кізяки для нічного вогнища.

«Ось, ось Трохим під»їде — а у мене вже і вогонь горить, і юшка у казані вариться…», — думав Чіпка, розводячи добрий вогонь. Поступово круторогі воли, що байдуже паслися по степу, розчинилися у нічній темряві, і тільки полум»я, біля якого сидів малий, креслило тремтяче коло. Здавалося, що весь світ поза цим колом провалився у прірву, і варто тільки ступити на край, як довгі пазурі вчепляться у тебе і полетиш прямо до пекла…

До самого ранку, схопившись за ’ерли’у, просидів біля вогнища Чіпка. Десь гавкали собаки, іноді гризлися з якимось ворогом, із скавчанням тікали кудись. Воли перелякано реми’али. Вдалині, над Сухою балкою, спалахувала дивна заграва, але небо від неї ставало все темніше й темніше.

Всю ніч серце Чіпки божевільно калатало в грудях, і тільки коли ранкова прохолода торкнулася його рук, а високі трави й роги худоби почали проступати у ранковому тумані, хлопець зронив голову на руки і заснув…

… — От халепа! Де ж Трохим? — крик над головою, іржання коня й стукіт копит висмикнули Чіпку зі сну. Він, кліпаючи очима, підняв голову — прямо над ним крутився на коні господар зимівника Барило, а за ним маячили чоловік десять молодиків і чабанів. Червоне обличчя Барила чогось було вкрай стурбоване й перелякане:

— Де Трохим, бісова дитино! Нащо він череду покинув?

Чіпка потиснув плечима. Барило плюнув і крикнув:

— Ану, хлопці, зганяй худобу і гайда до зимівника!

Молодики зі свистом і гиканням почали зганяти череду. Чіпка ошелешено дивився на цей розгардіяш. Раптом він зрозумів, що Трохим так і не повернувся. Очі малого почали набрякати від сліз.

— Що рюмсаєш, сідай на коня позаду мене! — крикнув йому молодик Василь. Череда вже витяглася й мчала у бік зимівника під малахаями чабанів.

Чіпка несподівано для себе помотав головою.

— Ні, Василю, я Трохима чекати буду.

— Тю, дурний, та Трохим зараз десь у корчмі відсипається! Що йому станеться! — зареготав Василь. -Гайда на коня!

Чіпка знову помотав головою.

— Ну дивись! — крикнув молодик, вшкварив коня канчуком і помчав за іншими.

Чіпка постояв трохи, озирнувся на витоптаний вигін, прислухався до гуркоту череди, що перетворилася на чорну хмаринку і вже зникала за пагорбом, підняв ’ерли’у, перекинув через плече шкіряний черес, гаман Трохимів, зняв із дерева підвішений мішечок із пастрямой та побрів на схід сонця. Шукати Трохима.

5. Кобза з обірваними струнами

У маленькій хатинці, званій у запорожців бурдюгом, завжди панувала напівтемрява. Світло ледь пробивалося крізь два вузьких віконця — бійниці. Втім, і цього розсіяного світла було досить, щоб добре роздивитися низьку саманну стіну із старою перською ковдрою, що і складала всі прикраси маленького житла. На ковдрі висів ятаган, вигнутий та блискучий, немов зрізаний швидкою яничарською рукою місяць-молодик. Біля — полковничий пірнач і добре побита старий кобза. Коли сонце зазирало до бурдюга, то промені відбивалися від зимно-сріблястого леза ятагану, ніжно торкалися деки кобзи і висвічувалися на єдиній ясній струні, що тільки і вціліла на інструменті. Інші струни були іржаві, обірвані і закручувалися навколо кобзи: по всьому було видно, що давно вже пальці бандуриста не торкалися її…

Три дні козак пролежав у лихоманці. Німий пахолок дбайливо доглядав його, поїв дивним питвом, настояним на таємних травах, міняв скривавлені пов»язки і грав на скрипці. Весь цей час дід мовчки сидів під старою вишнею, і його обличчя попеліло від тяжких дум і передчуттів. Тільки іноді заходив до бурдюга, дивився мовчки недужому в очі і казав: — «Не квапся, очуняєш — тоді робота тобі буде».

Минуле поступово поверталося до пораненого. Неясні спогади ятрили його душу. Тоді він, непритомний, бився на лежанці, зривав із ран білі пов»язки, гукав когось на допомогу і когось проклинав…

На четвертий день, ще тільки роса впала на степ, дід Чорнояр зайшов до бурдюга і сів навпроти козака:

— Підіймайся, козаче, час до роботи.

Козак підняв голову, його очі відкрилися і він ледь спробував піднятися, спираючись на тремтячі руки.

— Діду, вмер я чи ні? — тільки й вирвалося з вуст козацьких.

Дід втомлено поклав вузлуваті долоні на посох:

— Хто його зна, синку? Поки живий…

На ці слова козак повівся дивно — схопився долонями за голову, впав на лежанку і тяжко застогнав:

— Ой, діду, краще було б мені вмерти, ніж знов на цьому клятому світі ряст топтати!

— Що ж із тобою трапилося, козаче, що ти цьому світові не радий? — співчутливо запитав старий.

— А те, що святу Січ москалі поруйнували, і Війська нема вже, і славне лицарство конає, і всю старшину у кайданах погнали до Сибіру!

На такі слова старий важко задихав, піднявся і, спираючись на посох, пошкандибав на двір. Здавалося, що за одну мить він втратив решту своїх сил.

За хвилину німий угледів, що козак пнеться до ковдри на стіні, а скоріше до ятагана, щоб смерть собі заподіяти. На таке знов пришкандибав до бурдюга і старий. Пхнув лівою рукою німого із дверей, а сам гукнув:

— Так, що ж ти, бісова душе, сто копанок чортів тобі в печінку, москалі тебе не дострелили, так ти сам собі ганебну смерть здумав заподіяти!

— А нащо мені жити, якщо я наказу курінного не виконав, а Військо розпалося, як кукіль солом»яний! — промовив до старого козак із болем.

— Знав я, що так трапиться, казав і кошовому, та хіба послухали ці собачі сини старого! Казав колись і гетьманцям… Пропали пани гетьмани, а кобила порох з»їла… Невже січовики не бачили, що полкові козаки вже пікінерами й гусарами поробилися! От і дослужилися Москві! Свою славу кинули під лаву! — дід Чорнояр сплюнув і подивився на запорожця, -а тепер розкажи, як до цього дійшло.

І козак, захлинаючись від люті та відчаю, почав розповідь… Про те, як учорашні брати по зброї — московські війська, вертаючись із турецької кампанії, несподівано оточили Січ, як січовики вже виставили гармати із стін і на шанцях, щоб привітати гостей свинцевими галушками, і як січовий архімандрит та кошовий слізно вмовили товариство скласти зброю, і як пішли із хлібом-сіллю, а повернулися закуті у кайдани, і як зганьбили запорожці своє лицарство, піддавшись москалям без бою, віддали свою зброю; як на їх очах руйнували церкву січову, розривали могили козацькі і викидали кості, шукаючи скарби; як зібрались найзапекліші запорожці із Андрієм Ляхом за Дунай до турка, а найбільш затяті вирішили битися і серед них він — Остап Лелека, який за наказом свого курінного кинувся по зимівниках піднімати низовиків до зброї; але напоровся на московський пікет, застрелив капітана, зарубав двох драгунів і, поранений, ледь відірвався від погоні, і, вже конаючі, щоб не впасти, прив»язав себе чересом до шиї коня, і як марилося йому, що вмер і підіймається на козацьку чайку…

Дід із кам»яним обличчям слухав довгу розповідь. Тільки плечі його ламалися й очі поступово затягував морок. Коли Остап скінчив розповідь, старий довго мовчав, потім промовив:

— Що ж, синку, Запоріжжя пропало, але лицарі залишилися. Буде тобі велика справа. Тільки нехай спочатку рани твої як слід загояться…

…Вночі по небу спалахувало багряне полум»я, там, де були зимівники, тягнуло згарищем і стояли заграви. Вовки високо завивали на повний зловісний місяць. Раптово підіймався вітер, крутив високий стовп чорного пилу і несподівано опадав. Зграї воронів із кряканням кружляли у темному небі. Схарапуджені дикі коні нажахано носилися степом. Худоба перелякано збивалася докупи й жалібно ревла…

Остап прокинувся серед ночі — тяжке сновидіння тиснуло на серце. У бурдюгу було світло — горіла біла свіча. Дід сидів на лаві. Перед ним на столі — грубезна книга. Кістлява рука старого лежала на цупкому жовтому листі. Чорнояр хмурив білі брови, проводив рукою по оселедцю і зрідка гортав тяжкі сторінки книги. Остапу здалося, що чорні літери наливаються червоним і зловісно світяться. Раптом дід відсахнувся від книги і поточився, тяжко навалився на стіл і схопився за голову — очі його палали дивним синім полум»ям. Тільки одне вигукнув Чорнояр у розпачі:

— Ожив Мрець! Прокляття мені!

Наступного дня запорожець вже вийшов до маленького дідового саду. Старий сидів на своєму звичному місці під вишнею. Козак шкутильгав, спираючись на плече німого. Прохромлену багнетом ногу він важко тягнув по траві.

— Чолом тобі, діду. — схилив голову козак.

— Чолом і тобі, Остапе. — відповів дід.

— Багато я ран бачив, але не чув, щоб рани на людині як сніг сходили, — тихо сказав Остап, дивлячись прямо у дідові очі.

Чорнояр байдуже відповів:

— Буває і не таке, козаче… За два дні метелицю танцювати будеш.

Остап кинув рукою:

— Хіба що знов на московському багнеті…

Дід суворо глянув на нього. Потім уставився кудись у небо. Вони мовчали. Повітря поступово пропікало липневе сонце. Стояти було важко. Німий притягнув великий опецьок — і козак опустився на нього. Нарешті, дід промовив, дивлячись кудись повз Остапа:

— За Мазепи-гетьмана я на Січі у Полтавському курені козакував. Більшість товариства січового, із Гордієнком на чолі, гетьману допомогти вирушила, а я з ногайською стрілою під ребром недужав — тому на Січі і залишився. Коли Яковлєв із Ґала’аном Січ осадили, ми добре їм крові пустили. Тільки москалів, що на човнах до нас підступались, сотні три постріляли, а що вже поміж шанцями трупу їхнього було покладено, як ми у самій Січі різались!.. Якби Ґала’ан ману на січовиків не напустив — ніколи б Січі не спалили! Ґала’ан голдовник був — п»ять разів його полковничий джура цілив самопалом — із голови червоне клоччя летіло і нічого… Присягнули тоді Ґала’ан і полковник його Горлач на хресті і Святому Євангелії, що запорожців крізь облоги випустять. Хтось і повірив… тільки не ми. Хто повірив, тих голови потім на плотах Дніпром попливли. А ми… кинулися куренем на солдатські шереги та покидьків ’ала’анових — двох коней піді мною вбили. Ми тоді крові своєї і ворожої пролили чимало. Задурно зброї не склали. Тому честь і врятували… Прорвалося нас у степ скрізь московське військо із Полтавського куреня десять братчиків…

…А позаду залишився густий дим, що у синє небо крутився із спаленої Чортомлицької Січі Запорізької; і залишилися у степу порубані донці й драгуни, що за нами у погоню необачно кинулися; і їхали ми — десятеро запорожців — по вигорілому степу, і відхекували чорну кров із порубаних грудей; і коні вибивали копитами суху землю, на яку рясно крапала наша кров; і червоне сонце, сідаючи на обрії, пронизувало нас кривими променями; і сорочки наші перестали бути білими, і кожен із нас відчував, як просякали вони рудою, а ми не знали вже — чи білі наші душі чи чорні; і озирнувся я назад, і побачив своїх братчиків, і серед них побратима мого рідного — Гната Шаулу, що хилився із коня, бо картеч гарматна добре покропила ребра його; і тоді повернув я коня, під»їхав до братчика і спитав: «А чи не зробити для тебе, братику рідненький, якої послуги?»; і братчик мій глянув прямо меніву очі і відповів голосом, у якому вже подих смерті крижанів: «А зробиш ти добру справу, як муки мої у цьому степу припиниш…»; і зобачив я, що братчик мій, руками біленькими за живіт, із якого крівця сочилася, тримається, аби тельбухи по землі дурно не розкидати; і кинув я шапку об землю, і зіскочив із вороного, і підхопив братчика мого Гната Шаулу, і зняв з коня, і поклав на траву високу, а січове товариство, коней зупинивши, мовчки на нас дивилося, і повторив я ще раз: «А чи не зробити задля тебе, братчику рідненький, якої послуги?»; та вже братчик мій, тілько зуби зчепивши, стогнав, і лице його біліло, немов вечір на Дніпрі; і тоді заплакав я і гукнув: «А чи пам»ятаєш ти, братчику, як із бою ти мене, стрілою татарською пробитого, виніс і як сам-один рубався з чамбулом ногайським?»; але мовчав мій братчик, важко груди здіймаючи, і під долонями кров скипала; і озирнувся я на товариство, і витер очі рукавом сорочки, червоної від ворожої руди, і низько поклонився братчикам, і промовив: «А чи не зробити мені останню службу брату моєму названому?»; і сльози текли по моєму лицю, закопченому димом останньої битви; і мовчали мої братчики, бо стали ми тоді братами на віки вічні; а брат мій рідний, Гнат Шаула, очі розкрив і на мене глянув, і цього досить мені було, — потягнув я в нього з-за череса ятаган, бо шабля моя залишилася у грудях московського каноніра, і витер кров я, що на лезі чорніла — добре витер, аби не споганити братчика мого рідного чужою кров»ю; добре витер оберемком духмяної степової трави і взявся обома руками за руків»я, і прошепотів молитву, і увігнав ятаган у серце братчика мого рідного, і закрив йому очі, і поховали ми Гната Шаулу в тому степу, недалеко від спаленої Чортомлицької Січі…

… А потім побачили ми під пагорбом старого перебендю із порубаними плечима; і повз перебендя, гірко плачучи і кліпаючи сліпими очима, кудись по траві, і мацав навколо себе старечими руками із відрубаними пальцями; і зрозуміли ми — шукає він кобзу, що неподалік лежала і мертвого хлопця-поводиря; і знов зіскочив я з коня, і взяв кобзу і вклав у руки старому; обійняв він її, немов знайдену неньку, але глянув на мене білими очима — і відчув я, що простромив мене його погляд, немов гусарський спис; і назад мені штовхнув кобзу перебендя і хотів щось сказати, та тільки забулькала кров у нього на губах, смикнувся він і, мабуть, побрів за своїм хлопцем-поводирем Господу Богу про кривди переказувати… І поховали ми перебендю і хлопця біля могили; і прив»язав я кобзу із дев»ятьма напнутими й однією порваною струною до своїх тороків, і рушили ми далі…

…І виїхали ми на високу Чорну могилу, і стали колом, і викопали глибоку яму; і зрізав я жмут волосся із чуприни своєї, і кинув у порожню могилу; і позрізали волосся із чуприн своїх козаки і теж кинули у чорну землю; і присягнули ми, що не буде нам спокою ні на землі ні на небі; ні у вогні ні у воді, поки не звершимо ми Святу Помсту за Лицарство і за Вкраїну нашу; і присягнули ми на ятагані братчика нашого Гната Шаули, на кобзі мертвого перебенді, на землі могильній і на сонці кривавому, на Святім Хресті і на могилі лицарській, на душах предків наших і на зброї нашій; і присягнули ми звершити

Святу Помсту…

…І поклялися ми, що кожен із зрадників, що Січ зруйнували і нашу-Вкраїну до рук ворога віддали, прийме смерть люту… І записали ми імена зрадникі,в і кожен з нас витяг жереб, і кожен знав, кого стратити зобов»язаний…

…З тих часів всі братчики свою обітницю здійснили — не рятували від помсти нашої ні кремль московський, ні стіни варшавські; ні гайдуки збройні, ні варта гвардійська; ні молитва, ні чаклунство,ні благання, ні прокляття; і було дев»ять напнутих струн на кобзі, і як гинув один із нашого товариства, свою обітницю виконавши, рвалася струна; і залишився тепер тільки я із нашого Братства; і туга мене ссе, бо не зміг я доконати найлютішого після Ґала’ана ворога нашого, із ким випало мені по жеребу порахуватися, найвірнішого ’ала’анового пса, колишнього старшину січового — Горлача, що під Москву переметнувся і допоміг Ґала’ану тоді Січ спалити. Здалося мені, що вбив я його тоді у його ж власному палаці. Військо вижило і сказано було у таємній Книзі Низовій, що…заки Січ є, да не восстах із праху Мрець… Не встигаю я присягу виконати, не хоче для мене Бог таку милість надати; але доконаєш Святу Помсту ти, бо інакше моє закляття на тебе і на рід твій перейде і на душі праведні козацькі, і на весь рід вкраїнський… і нікому буде честь лицарства захистити, бо ще багато лиха накоїть цей пес…

Із тими словами піднявся Чорнояр і пішов просто у степ, прямий, як літ стріли із запорізького сагайдака…

6.Чигрин

…Чигрине, Чигрине, все на світі гине…

…І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від плотського пришестя у світ Господа 1676, закінчилась Руїна…

…Від пошматованого власною славою і ворожими нашестями пресвятого міста Чигрина, нині обкладеного п»ятнадцятитисячним московським військом та трьома лівобережними полками, нарешті схиливши горду вию, вирушив до ворожого обозу нещасливий гетьман Петро Дорошенко із своєю старшиною.

Чигиринські стіни ще обкурювали дими від московських бомб, і в ровах тліли трупи після останнього приступу, а вже дорошенківські вірні сердюки-серденята похмуро стежили через бійниці, як повільно виїздить ясноповажна старшина на чолі із гетьманом до ворожого табору…

…Здаватись…

…Минули ті часи, коли сам Дорош вперто сидів під час минулої облоги із пістолем на діжці з порохом, воліючи піднестися нараз до неба, ніж складати зброю перед своїми найлютішими ворогами — Іваном Самойловичем-Поповичем та Москвою… …

Щось зламалось у душі гетьмана. Коли зламалось? — хто знає…

Може, коли страчували без жалю його серденята уманську бунтівливу старшину, а може, коли благав свого сюзерена, султана турецького, випустити на волю поневолених міщан зруйнованого Кам»янця, а може, коли бачив, як вертаються його правобережники, немов ногайці з лівого берега, тягнучи ясир за собою, або в ту прокляту хвилину, коли залишив на затятого Демка Многогрішного щойно приєднаний із такою кров»ю Лівий берег та кинувся гамувати родинні чвари свої…

…Хто зна!

…Тільки, відчуваючи загибель справи своєї, передав гетьманські клейноди Війську. Військо гетьману Хмельницькому клейноди дало, тепер клейноди до справжніх господарів повернулись. І це було останнє, що зміг зробити для мрії своєї гетьман Петро Дорошенко.

…Але їхав тепер гетьман на поклін до затятих ворогів своїх, вірніше, вже не сам гетьман, а лише тінь від колишнього незламного володаря обох берегів козацько-малоросійської Вітчизни…

І не відомо, що більше пекло гетьманову душу — чи то сором від самої думки здаватись, чи насуплені погляди сердюків. А сердюки непривітно застигли на облуплених стінах під спекотним серпневим сонцем.

…А стіни вже безліч облог витримали, а кожен сердюк гусарської хоругви вартий…

…Виведи нас, пусти в останню лаву… Заллємо кров»ю рови чигринські…

…Але щось зламалось у душі славного гетьмана Петра Дорошенка…

…Старий канонір довго стовбичив замислено із запаленим ’нотом над мідною мортирою, споглядаючи, як розвертається старшина перед роз»їздом московських дітей боярських і лівобережників-барабашів. А коли кинув булаву під ноги стрілецькому полковнику гетьман Дорошенко, похилив сиву голову канонір, ’нотом ніяково повів і на ’ніт плюнув, а потім довго дивився на блискучий ствол мортири, із якою пройшов довгий шлях, розпочатий на Жовтих Водах…

…Позаду гетьмана Дорошенка джура його відданий — запорожець Яків Горлач. Молодий, але справу свою знає. Тільки мовчазний занадто. Може, через те і прозвали його братчики не дуже смиренним ім»ям — Басурмак. Знає Дорошенко: нехай тільки косим оком хтось кине на нього, миттєво ляжуть залізні пальці на горло відчайдуха і холодне лезо дихне пекельно й запитально повернуться холодні очі до гетьмана…. Не одну таємну справу виконав Горлач, та тільки так добре, що і сам гетьман із неприємним почуттям зустрічає відкритий погляд джури свого вірного. Але зараз інші тяжкі думи обсіли гетьманову голову. Яків позаду конем править, скоса на лівобережників комонних поглядає — московських недоламків. Без упину двадцять років козацько — українську кров ллють.

Самому Якову чотири роки було, як розпалося козацьке братерство, стиснуте залізною рукою Хмеля. І вже виросло в Україні нове покоління, яке звикло лити братську кров наче воду.

Їде Яків обабіч полковників, які колись саму Польщу здобували. Сам Дорошенко, хоча широкі плечі свої як завжди поставно тримає, але вже не відчуває Яків тої заповзятої сили гетьманської, за яку колись полки яро у вогонь кидались.

А ось вже попереду роз»їхались діти боярські у бляшаних тегиляях. А за ними стрілецькі сотники замахали шестоперами і бородаті стрільці у червоних каптанах, незграбно брязкаючи бердишами, у шерегу шикуватись почали. Більш молоді витягували шиї, дивлячись на свого лютого ворога — клятого Дороша. Старі набурмосено позирали на поїзд гетьманський. Здавалося, над ними всіма — старими і молодими, над усім військом московським — моторошно віє єдина думка і єдине слово: Конотоп…

За шерегами, далі рівно тріпочуть по вітру прапори комонних полків Івана Самойловича. Московські недоламки. Перемогли нарешті недоляшків! Козаки на баских конях, суховій значками на списах грає — найкращі сотні відібрав гетьман Іван Самойлович, аби перед ненависним гетьманом-суперником похвалитись своєю силою. Сидять вправно, весело блимають очима: що, чигиринці, зварили чорта в ринці?

Дивиться Яків на них — нема лютішої ненависті, як між рідними братами.

Ось і сам гетьман Іван Самойлович — на коні перед золотим шатром (царський дарунок), біля гетьмана чорний геній України — боярин Ромадановський. Майстер хитромудрих задумів і творець кривавих колотнеч по обох берегах Дніпра.

Гетьман Петро найзаклятіших своїх ворогів побачив, і мимоволі рука повіддя трохи притримала. Обличчя широке посіріло. Добре зрозумів гетьман думки свого ненависного суперника-переможця, відчув, як зчепив пальці навколо булави клятий Попович. Ще мить — блисне булава, і гупне залп по Дорошенку й старшині його, а далі понесуться лавою компанійці звично дорубувати в капусту недоляшків з правого берега. І тоді все. Довгоочікуваний спокій. І булава — єдина по обох берегах Дніпра.

…Старшина Дорошенка підібралася і ще більше у сідлах виструнчилась, смерті очікуючи. Яків скоса на Дорошенка оком кинув — зараз, як бувало заб»є у жилах гетьманових сила і кинуться вони із шаблями на смерть. На козацьку смерть.

Тільки мудрий боярин, князь Григорій Ромадановський м»яко і христолюбиво Самойловича за плече торкнув.

…Хіба ж я, люб»язний Іване, сам палко не бажаю цих зрадників Його Царської Світлості на люті тортури та пекельну кару віддати? Хіба не мені знати, скільки голів православного воїнства ці бунтівні чигиринці посікли? Хіба не бачив я долини, трупами московськими всіяними? Хіба не ми із тобою пожежу малоросійську разом кровію заливали? Хіба не я тяжкими трудами стільки років твою химерну Малоросію до царської милості привертаю? Тільки не дождеться гордий Петрушка Дорош від нас такої милості — мучеником на той світ податись. Цар — батюшка, прозваний недаремно Тішайшим, по-різному зраду викорінювати може… (3)

І зникла запекла лють у гнівних очах гетьмана. І відпустив булаву Самойлович, і торкнув коня острогами, і заграли переможно сурми, і заторохтіли переможно барабани.

А два гетьмани виїхали назустріч один одному. І окрім них двох, тільки Яків Горлач зрозумів, що мовчки один одному повідали, або могли повідати.

— Зламав ти мене, Іване Самойловичу. Разом із Москвою… І справу Хмеля зламали.

— Хіба ж, Петре, то справа Хмеля була на Козацько-Малоросійську Вітчизну нашу турчина навести?

— Москва при ньому теж тут багато волі не мала…

— Не може наш край нікому не підкорятись, Петре. Воля занадто сильно груди рве нашим краянам. Я правдиву силу обрав. Скільки б без неї ще смута нашу країну терзала? Моя Гетьманщина квітне, а твій берег спустошений…

— Переміг ти, Іване…

— Немов усмішку у твоїх словах чую, Петре…

— Вірно Москві служиш — ну, як Демко Многогрішний.

— Той за діло у Сибір пішов…

— Зачекай… (4)

У Москву за гетьманом Яків Горлач не поїхав. Колишній джура гетьманський у своєму житті завжди шукав силу.

І вона відшукала його.

І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від пришестя у світ Господа 1676 закінчилась Руїна…

А може тільки почалася?

7. Що залишається мертвим і що залишається живим

Більше довгих розмов дід з Остапом не вів. Тільки і крутилася у голові зловісна приповідка: «Наші діди зазнали біди, наші онуки зазнають муки».

Ще п»ять днів Остап виходив у дідів сад, із подивом відчуваючи, як швидко затягуються його рани і як його тіло наливається крицевою силою. Хіба що іноді поблизу серця на мить з»являвся гострий біль — немов у груди знов влучала гостра куля…

Ці дні Остап подовгу просиджував у саду і слухав, як німий грає на скрипці, дивні думки ятрили його душу. Діда Чорнояра він майже не бачив, але, не перестаючи, згадував розповідь, яка сповнювала його серце тяжкими передчуттями і, в той же час, піднесеним очікуванням битви, що згасить його відчай. Виніс він лежак під дерева і тепер спав на подвір»ї. Іноді вдень він сідлав коня, що вже застоявся на припоні, і виїжджав у степ. З кожним разом прогулянки ставали все довшими. Одного разу він повернувся, коли вже стемніло. Напоїв коня і ліг спати. Прокинувся запорожець від дивних звуків, що лунали у бурдюгу. Остап вскочив, спросоння не розуміючи — сон це чи яв. Здавалося, хтось захлинається від сухоти. Стурбований козак вскочив до бурдюга. Дід Чорнояр лежав на долівці і хрипів. На вусах і підборідді спеклися згустки крови. Руками із набряклими жилами дід намагався розчепити щось невидиме, що скручувалося навколо його горлянки. Велика книга валялася поруч. Очі Чорнояра були широко розкриті. Остап підскочив до діда — щось майнуло сухим і гарячим подихом в обличчя козака і просочилось скрізь стіну…

Разом із німим вони поклали старого на лаву, той довго харкав рудою, тяжка задуха тиснула йому на груди. Нарешті Чорнояр трохи отямився й захрипів:

— Все, синку, без Січі сили мої впали, а його вдесятеро побільшали… тяжко тобі прийдеться — вмираю я… Збирайся, козаче, — шлях у тебе довгий… Приведе тебе до Горлача куля, що біля серця твого зосталася — вона до пекельного зла тягнутися буде… А скоріше він сам тебе відшукає… Запорожця знайди, Копняка, про нього ти, мабуть, чув — той тобі допоможе… Ятаган візьми… Мене… бійся… Книгу… Книгу біля мене у могилу не клади… джура збереже, хоча не скоро її хтось прочитати зможе… — із цими словами на груди діда хлинула темна кров, і більше він нічого не сказав.

Цілий день дід Чорнояр протрусився у лихоманці, лише іноді кидав він слова, але зрозуміти їх Остап не зміг, як не прислуховувався.

…Щось сухо тріснуло — Остап підняв голову і побачив, що остання струна на кобзі лопнула. Дід Чорнояр умер…

Швидко темніло. Остап зняв зі стіни стародавню ікону — на ній була зображена Божа Мати і чубаті запорожці, що поважно й чемно звертали на неї свої очі. Під іконою висіла почорніла срібна лампадка. Остап запалив рідину, що густіла на дні. По горниці поповзли терпкі пахощі лугових трав. Німий тим часом запалив декілька свічок. Запорожець подумав, що над мерцем всю ніч треба читати псальми. Він розгублено озирнувся навколо, бо із молитов знав тільки «Отче наш» і «Вірую». Тут козак угледів дідову книгу, яка і досі лежала на долівці. Книга була тяжка, із багатьма сторінками, обкладинка окута почорнілим сріблом із чудернацькими знаками. На великий подив Остапа цупкі замусолені пергаментні листи були порожні. Запорожець обережно поклав книгу на стіл. Раптом позаду себе він почув дзеленькіт. Остап обернувся й застиг — німий із зосередженим обличчям прив»язував мерця до лави довгим залізним ланцюгом.

— Що ти робиш! — скрикнув Остап на дідового пахолка.

Той підняв до нього бліде обличчя — темно-русявий чуб приліпився до спітнілого лоба, очі були перелякані. Він тицьнув руками у бік мерця, потім на себе й щось спробував передати на мигах.

— Це він сам тобі наказав? — здогадався Остап. Німий швидко закивав головою, і страх у його очах збільшився. Він заходився швидше обв»язувати небіжчика ланцюгом, міцно зав»язав вузол і боязко відступив углиб кімнати.

«От же ж боягуз» — подумав Остап, сів за стіл навпроти мерця, розклав перед собою книгу і почав читати молитву. Минула година. Німий порався на дворі. Запорожець запалив від свічки люльку, затягнувся духмяним самосадом і озирнувся навкруги. Вогники на лампадці й свічках наповнювали бурдюг хитким світлом. Мрець, прикутий до лави, лежав виструнчившись. Риси його обличчя, перев»язаного полотняним рушником, сильно загострилися, гачкуватий ніс задерся, закриті очі, на яких лежали мідяки, глибоко запали у почорнілі орбіти. Січовик повів очима — від мінливого блимання свічок йому здавалося, що білі вуса небіжчика ворушаться від нечутного дихання. Остап про всяк випадок перехрестився, повторив молитви.

«І добрий був січовик, мені, та, мабуть, і не одному такому, як я, життя повернув; де ж його душа зараз бродить?». Із цими думками Остап відчув, що сон поступово підступає до нього. Січовик почав куняти, а потім зовсім уронив голову на розкриту книгу і заснув.

…Снився йому дід Чорнояр, немов летів він степом на вороному коні серед інших козаків і гукав щось Остапу, але слова його відносив вітер…

Прокинувся Остап від пронизливого пілікання скрипки. Коли відірвав голову від столу, побачив, як німий, із своїм завжди відчуженим виразом обличчя грає на скрипці. Мелодія була тягуча і химерна. Від неї на душі ставало смутно й тяжко. Запорожець нічого не сказав і потягнувся за капшучком із тютюном. Але рука його так і застигла на півдорозі… Остап розчув, що до тихої мелодії скрипаля домішується переривчасте дзеленчання. Він вдивився в обличчя німого і, з подивом, помітив, що рот того тремтить, а по чолу котяться великі краплини поту. Тепер Остап зрозумів, звідки йде дивний звук. Руки й ноги небіжчика тремтіли, немов у лихоманці, і від того ланцюг брязкав. Несподівано небіжчик завмер, і Остапу здалося, що це йому примарилося. Навіть німий заграв тихше… І тут мрець рвучко тіпнувся із силою. Потім завмер і через мить знову смикнувся, ще й ще раз. З кожним разом рухи мерця ставали все сильнішими — і все більше напинався ланцюг. Мелодія почала запинатися — у німого дрижали руки. Сорочка на спині в Остапа враз змокла, він важко сперся на стіл і глянув на ятаган, що лежав поруч. Мрець тіпнувся ще раз і рвучко підняв голову; мідяки впали на підлогу і покотилися під лаву; на Остапа глянули широко розкриті сизі очі, і від їхньої хижої байдужості, що не знала перепон на своєму шляху, кров захолола у жилах Остапових. Небіжчик із новою, нечуваною для сухого тіла силою, рвонувся, намагаючись вирватися із залізних пут. Лавка зсунулася під ним. Страшні очі мерця спалахнули червоним пекельним вогнем, із горлянки вирвалося звіряче харчання, рот вишкірив жовті зуби. Він знову рвонувся, ще сильніше, ніж попередній раз. Рухи його чергувалися в одноманітній послідовності, повторювалися із зростаючою божевільною силою. Остап протягнув руку до ятагана. Йому здалося, що ланцюг ось-ось розірветься, розлетиться на друзки. Козак напружився, ледь стримуючи дріж, готовий вступити у бій із мертвим тілом… Щось віхолою закрутилося у бурдюгу. Одна із залізних ланок лопнула. Мрець вивільнив ліву руку і потягнувся розчепіреними синіми пальцями у бік Остапа. Тоді, не тямлячи себе, Остап закричав:

— Забирайся під три чорти, бісова погань! — і з цими словами запорожець схопив ятаган і всадив його у стіл перед себе. В обличчя йому прямо із темної деревини бризнула кров. Німий щось глухо вигукнув і вронив скрипку. Із протяжним стогоном мрець відкинувся на лаву і завмер.

Остап повільно витер обличчя — на широкому рукаві сорочки залишилися руді плями. Лампадка згасала, свічки опливали білими краплями. Німий щулився біля скрипки і трясся. За вікном розвиднювалося.

Коли сонце зійшло, Остап розкував мерця, німий одяг його у чорний оксамитовий кунтуш, що лежав у скрині, звідти він дістав і дві стародавні запорізькі домахи, одну з яких протягнув Остапу. Запорожець наполовину вийняв шаблю із піхв і зачаровано замилувався темним лезом. Тим часом німий закінчив обряжати небіжчика, удвох вони підняли мертве тіло і винесли на пагорб біля Сухої балки. Поблизу посіченого вітрами білого кам»яного ідола викопали глибоку яму, мерця загорнули у червону китайку і обережно опустили на дно. Біля мертвого характерника Остап, як годиться, поклав шаблю, люльку із капшуком тютюну і велику скляну чверть із горілкою.

Коли остання грудка землі лягла на могильний пагорб, німий узяв скрипку і заграв тужливу козацьку пісню. Остап прочитав молитву і мимоволі підхопив наспів, який виводив на скрипці німий:

Чорна рілля ізорана — гей, гей,

Чорна рілля ізорана і кулями засіяна — гей, гей…

Потім Остап узяв сколочений довгий осиковий хрест, перев»язав його рушником, добряче обтесав стояк шаблею і глибоко вбив у могилу….

Вони випили горілки і повернулися до бурдюга…

Треба було збиратися в дорогу…

…І одягнув Остап стрій козацький, і припнув до боку шаблю, і запхнув за черес ятаган, і поправив низьку шапку-кабардинку з шликом, і відчув, як нова сила забуяла у нього в жилах Остап немов і не лежав він десяток днів тому напівмертвий. Його кінь струсив гривою і тривожно заіржав, роздуваючи ніздрями, коли січовик почав затягувати підпругу. Остап заспокійливо потрусив чалого по холці:

— Ну, нічого, конику, нічого Соколе, час уже до козацького хліба вертатися. Остап поклав руки на сідло й озирнувся: німий стояв із скрипкою і дивився на нього.

— Може, зі мною? — запитав Остап. Німий заперечливо замотав головою. Запорожець вставив ногу у стремено і легко піднісся у сідло. Він скинув шапку, поклонився німому і крикнув:

— Прощавай, брате! Книгу бережи!

Кінь чвалом винісся із подвір»я бурдюгу. Німий довго дивився йому услід…

Тільки раз озирнувся Остап і здалося йому, що в далечі прощально тріпоче білий рушник на хресті…

8. Чіпчині мандри, або геройська загибель гніздюка Барила

А Чіпка крокував собі просто неба, приминаючи босими п»ятами посохлі від спеки степові квіти. Куди він ішов, і сам не знав, тільки билося у маленькому гайдамацькому серці одне — десь гине його побратим Трохим Шух і чекає допомоги… І Чіпка, уявляючи таке, підіймав ’ерли’у і войовниче струшував нею, погрожуючи невідомим ворогам. Повітря важко парувало, і над степом здіймався солодкий туман, від якого мав Чіпка, як і годиться гайдамакові, непереборне завзяття. Тому сповнений він був незламної віри у свою перемогу. Так промандрував він зо п»ять миль, аж поки не вийшов на битий шлях і зрозумів, що невдовзі побачить гніздюцькі зимівники. Пройшов він ще дві милі. Якби народився малий у спокійній хліборобській родині, над маківками якої пролітали вітри Історії, не торкаючи чуприн, то і пішов би далі, міряючи кроками дві вибиті колії. Але, знаючи на власній шкірі, що таке гайдамацька стежка, пильно озирнувся Чіпка і вгледів, як на обрії здіймається сіра хмара. Тоді звернув хлопець назад, у рятівне степове море, приліг між духмяним чебрецем і став чекати наближення хмари. Через півгодини повз нього вже проходило військо.

Марширували, бадьоро здіймаючи легендарні багнети, солдати у трирогатівках, у зелених мундирах із білими ременями, що хрест-навхрест стягували випнуті груди, з-під білих хвостатих перук на червоні обличчя рясно лився піт; торохтіли візки із гарматами, на конях тряслися гусари у розшитих доломанах і високих шапках із султанами, синіли мундири драгунів із червоними нагрудними бляхами, блимали ордени офіцерів…

Високо тріпотіли прапори, гуркотіли барабани, вилися бунчуки на довгих списах донців, сліпили очі начищені стволи гармат… Все це гриміло, тупотіло, тріщало, бряжчало зброєю і готове було стерти на порох будь-що на своєму переможному шляху…

«Іч які красені, — подумав Чіпка, — а чи не взяли вони Трохима у полон?»

І дійсно — десь посередині довгої колони побачив Чіпка скутих кайданами людей із козацькими оселедцями. Бігли вони, хто в обдертій сорочці, що темніла від поту, хто напівголий із могутніми м»язами, пошрамованими червоними стрічками (крутилися навколо них верхи погоничі у мундирах і добряче підганяли довгими нагаями). І що було в очах та у серці закутих січовиків, то знав тільки шар пилу, що вкривав вусаті обличчя?.. Деінде, по в»язах струнчила кров із розідраних вух, — мабуть, пішли на презенти срібні кільця запорізькі. Хто з полонених був полковником, а хто осавулом, а хто курінним отаманом, хто закликав різатися із Текелієм у шанцях, а хто христолюбиво здати зброю — вже не можна було побачити: усіх їх порівняли московські канчуки і степовий презирливий пил. Босі розбиті ноги чорніли від шматків крові… Утворили колись прадіди козацькі лицарство, щоб не гнали отак, немов отару у степ, вкраїнський люд, та самі проторили покривавленими стопами полонянські шляхи, підводячи останню крапку під страшною історією свого Війська…

Якби вчив латину малий Чіпка, то промовив би, дивлячись на довгу низку скривавлених підкорених: «Vea viktes» — «Горе переможеним», але був це саме той випадок, коли незнання латини пішло на добре, і тому Чіпка принаймні себе не вважав переможеним. Тим більше, що в нього була більш важлива мета, ніж згадувати мудрість римську — врятувати Трохима…

Втім, як не придивлявся він, серед молодих і старих облич бранців не побачив побратимові риси. А там вже курява закрила і полон, і солдат…

….І стихнув гуркіт барабанів, і знов обійняв степ Чіпку дзюрчанням цвіркунів та пташиним співом. Прямував свій шлях Чіпка до Сухої балки, спускався до байраків і ярів, знаходив чисті джерела і пив прохолодну воду, помалу відкушував від хлібини — і знов брів далі. Його сорочка, немов вітрило хороброго човника, біліла у безкраїм степовім морі… Іноді, у тій стороні, де мали бути розкидані козацькі зимівники, підіймалися до неба високі стовпи диму. Хлопець згадав розповіді Трохима про набіги татарські й козацькі фігури із діжок з дьогтем, які розпалювали січовики, і йому стало моторошно, тому він почав для бадьорості мугикати пісні, намагаючись не дивитися в ту сторону.

…Блукаючи степом ще дві години, Чіпка почав придивлятися собі місце на ночівлю. Він вже вгледів попереду байрак, порослий лісом, як до нього донеслися глухі хлопки пострілів. Хлопець зупинився, роздумуючи, чи не заховатися в ярку, але: «Чи не б»ється там із московським військом Трохим?». Тому побіг він на гуркіт пострілів. Чим швидше біг, тим гучнішими ставали крики, постріли, іржання коней і ревіння худоби. Вибіг захеканий на греблю, за якою гуркотіла битва, і закляк: на широкому зеленому полі великим півколом стояли козацькі вози, зчеплені між собою залізними ланцюгами — позаду них чорніло величезне стадо волів і коней, далі, широко по степу, розбігалися із скигленням сірі вівці. За возами сиділо із самопалами з півсотні козаків. Посередині козацького укріплення майоріла височенна хоругва, яку зимівчани носили навколо церкви на Пасху.

Поблизу возів кружляло баскими кіньми біля двох сотень драгунів. З-за возів хлопали постріли, іноді драгуни валилися із коней, і було видно, що перестрілка йде вже довгенько, бо чимало їх лежало поблизу козацького табору. Офіцер на коні щось кричав і махав шпагою, біля нього сурмач, роздуваючи червоні щоки, трубив відхід. Під образливі вигуки і улюлюкання з-за возів, драгуни відійшли й вишикувалися навколо прапора.

— А що, собачники, влупили вам!

— Це низовики вам задурно далися!

— Позбивали вам хвости із маківок!

— Вам тільки хвости волами крутити! — долітало до Чіпки. Хлопець заліг і почав вдивлятися у козаків, але за білим пороховим димом нікого не міг упізнати. Якийсь черевань забрався на віз і почав розмахувати шаблею, погрожуючи драгунам. «Так це ж Барило!» — здогадався Чіпка. Офіцер знов махнув рапірою, драгуни виструнчилися шерегою, випалили із мушкетів, стоячи у стременах, і знов понеслися в атаку, розмахуючи шаблями. Залп з-за возів збив із десяток кавалеристів, але строю вони не втратили і добралися до козацької фортеці. Козаки ратищами збивали їх із коней, а драгуни відмахувалися шаблями. Знову все затягло димом, і тільки схарапуджені драгунські коні без вершників виносилися і мчали степом та гордо посередині тріпотіла хоругва. .

Чіпка вже почав роздумувати, чи не вдарити у тил драгунам, як здалека почулося страшне торохкотіння барабанів. «Невже москві підмога пре?!» — перелякано подумав хлопець, і справді, десь з-за обрію з»явилися довгі колони солдат, над якими вився великий прапор із синім хрестом.

Тим часом поріділий ескадрон драгунів відступив. Але на цей раз козаки, побачивши нових ворогів, похмуро мовчали, ладнаючи самопали.

Солдати підійшли, стали навпроти і почали шикуватися у великі каре, попереду із рипінням викотилися візки із гарматами й каноніри почали розвертати їх, наводячи мідні жерла на козаків.

— Ей, хахли, здавайтесь! — кричали московські офіцери.

— Щоб ви нас на налигачах у Сибір загнали? — глузливо вигукнув Барило.

— Звично, московська напасть! — хтось підхопив.

— Ідіть у сраку, гнидожери! — додав йому молодий голос.

— Плі! — зірваним голосом скомандував офіцер, махнув шпагою, і каноніри приклали запали до гармат. Гармати ревонули — і відразу вкрилися білою хмарою. Бомби перелетіли через табір і розірвалися серед худоби. Воли й коні кинулися у степ. З десяток драгунів щез, немов мара, під їхніми копитами. Козаки зареготали:

— Краще вже по горобцях лупіть, бородані!

Офіцер ізнов блимнув шпагою — і батарея дала другий залп. На цей раз заряди впали посередині козацького табору. Тепер запорожцям було не до жартів. Видно було, що бомби добряче їх посікли. Кілька возів зайнялися. «Нашим би гармату!» — тяжко зітхнув Чіпка. Після декількох залпів солдати опустили мушкети із багнетами, дали по розбитому табору залп, крикнули «Ура!» і побігли в атаку. Козаки випалили востаннє, покидали рушниці і наїжачилися списами й шаблями. Солдати вже перестрибували через потрощені гарматами вози. Із брязкотом вороги зчепилися у рукопашній. Усе затягло димом, і Чіпка з болем побачив, як за кілька хвилин хоругва впала, а на її місці затріпотів московський прапор.

«От і все, і не здався я при нагоді, ані Трохиму, ні Барилу, ані всьому кошу зимівчанському…» — з такими гіркими думками, витираючи сльози, повз у нічній темряві Чіпка до залишків козацького табору.

Драгуни вже зібрали по степу козацьку худобу і кудись погнали, солдати пообдирали вбитих запорожців, покололи поранених багнетами, звантажили зимівчанське майно на вцілілі вози, поховали своїх мертвих і з піснями помарширували у степ. Весь цей час Чіпка протрясся у своїй схованці. Хто знає, не будь у нього за плечима стежок гайдамацьких, а в грудях лицарського серця, то може, на все життя і навчився б він тіпатися при одному вигляді московського війська, московських барабанів і московських команд. Але пік Чіпку гіркий жаль і сором, що не встиг він підмогти зимівчанам і, певно, тим самим залишив на смерть Трохима.

Із болючим серцем добрів Чіпка до попалених возів. Мертві козаки, обідрані солдатами, біліли при місячному сяйві. Барила Чіпка побачив відразу — все його здоровенне тіло було покрите плямами крові, замість одного ока чорніло криваве провалля, втім, у вцілілому оці застигла звична Барилова впертість і небачена лють. Великого срібного кільця із яхонтом у розірваному вусі не було, рука міцно стискала шаблю з уламком леза. Згадав Чіпка веселий зимівник і веселих зимівчан. Згадав свята, коли наділяв його Барило чи хазяїн шинку Варивода гостинцями за колядування (лежав нині шинкар, живіт, напханий картеччю, стискуючи), згадав співи молодиків і бешкетування, і сам незчувся, як покотилися сльози по обличчю…

…Довго бродив Чіпка поміж мертвих гостинцями за колядування впізнав ледь не всіх зимівчан, тільки так і не побачив серед мертвих Трохима. Від густого смороду крові, порохового диму й смерті, від витріщених очей мерців, розчахнутих ротів, потрощених ребер, відрубаних рук і розвалених голів запаморочилася голова у хлопця, і побіг він, перестрибуючи через небіжчиків.

Здавалося, ноги не несуть його, у темряві перечепився хлопець за обгорілу голоблю і впав, уп»явся пальцями у вологу землю і скрикнув — прямо перед його очима лежав убитий молодик Василь — у розволочених грудях біліли кістки і повільно тіпалося, завмираючи, серце. Завжди веселе обличчя парубка було залите кров»ю і густа чуприна збилася на розтрощеній голові у слизький ковтун… «А що, Чіпка, не поїхав із нами?» — раптом промовив Василь, вишкіривши білі зуби. Чіпка закричав, підхопився й побіг подалі від жахливого місця…

9. Зустріч у степу

…Немов океан без берегів розлігся Великий Запорізький Степ під небом. Цілий всесвіт замкнувся у степових межах між Сходом і Заходом. Живий, хижий, благодатний і безжальний. Уособлення вищого Закону, закону Крові та Землі. Жирні ’рунти степові просякнуті кров»ю. Цілі армії зникали без сліду у цьому Степу і цілі армії виникали, немов виростали із гарячої землі поміж древніми могилами і курганами. Здається, у самому дзвінкому повітрі, просякнутому пахощами таємничих трав степових, у дражливому мареві, зітканому з невидимих струмів, протягнутих між твердю земною і небом, зібгані душі обраних. Жах породжує Степ, бо він є уособленням Волі, і ніхто ніколи не міг втримати Степ, якщо хотів панувати над ним. У столітті Розуму і Просвітництва на мапах, що намагалися вловити Степ, втиснути його у квадрати звичних координат, немов вироки і попередження виводили вчені: «…А поділяється весь степ на степ Мертвих, степ Бузький, степ Інгульський та Піщані пагорби…», і далі вже лягали на пергамент карти назви, кожна з яких була немов початок чергової легенди — химерної, кривавої, паморочливої: «Дорога невидима, частина котрої йменується Лихий крок, а друга Чорний шлях, а є іще Муравський шлях, шлях Ромоданівський …Мертве озеро, Біле озеро, урочища Борода, Ніс, Дикий діл, Гріб Павлюка, Запогостя, Темна долина, Мазепин ланцюг, Долина Злодіїв, Скік білого коня, Скік півня, Скік овечий, Скік вовчий…». Тому і витримували Степ і назавжди закохувалися в його жорстокі чари люди, які приймали його Закон, жили згідно нього і вмирали відповідно йому. І горе було тим одинакам, що пускалися навмання Степом, бо жалю Степ до чужинців не знав…

Тільки степові орли, що вільно гойдалися в синьому небі, могли повідати про безліч трагедій, які протягом тисячоліть омивали Степ сльозами і кров»ю. У спекотне літо 1775 року багато чого дивного бачили орли, пролітаючи поміж степовими балками, урочищами і могилами. Може, тільки вони і помітили, як у Степу, шляхами якого здіймали пил війська генерала Текелія, ледь помітною стежкою мчала пара змилених коней невеличкий критий візок-таратайку. Холодним оком кинули орли на подорожніх, що насмілилися пуститися у такий небезпечний шлях і полетіли далі…

Візком твердою рукою правив кремезний чоловік у жовтій черкесці, які ще років десять тому гордо носила полкова старшина Гетьманщини. Мав візник суворе обличчя, посивілі чуприну і вуса, широкі плечі і два пістоля за чересом. Видно по всьому, що не останньою людиною був він за часів гетьмана Розума. Що ж примусило його стрімголов нестися запорізьким степом, заганяючи коней? Від чого і від кого тікав він?..

Таратайка рипіла, гуркотіла, її часто-густо підкидало на горбиках, лише якимось дивом не розвалювалася. З коней летіли шматки мила й піни, здавалося, що коні ось-ось впадуть, але візниця безжальною рукою підганяв їх пужалном по мокрих боках. Зненацька щось тріснуло у задніх колесах — і вони покотилися по траві, таратайка проторохтіла ще трохи і зупинилася. Візниця натягнув повіддя і зупинив коней, а зіскочивши, побіг шукати колеса. Двері візка розчинилися, і з нього вийшла молода дівчина дев»ятнадцяти-двадцяти років. Обличчя її було вкрай стомлене від тяжкої подорожі. Одягнута була у звичайну білу сорочку, хіба що із тонкого полотна, багато мережану шовком, поверх неї, рясно гаптована бісером, керсетку, та довгу барвисту клітчату плахту. Тонкий стан перетягував шовковий пояс. Ноги були взуті у зелені сап»янові чобітки. На довгій дівочій шиї блищало намисто із срібних дукатів, світлі коси вкладені навколо голови і перев»язані широкою червоною стрічкою. Немов зібралася якась старшинська донька на вечорниці або досвітки. Тільки ось гарне обличчя не світилося ні радістю, ні передчуттям веселих танців. Страх і напружене очікування близької небезпеки відбивалися на блідому і втомленому чолі. Втім, не дуже вона і нагадувала червонощоких і огрядних сільських дівчат. Щось невловимо шляхетне було в цих тонких вустах, вишуканому обличчі і великих карих очах.

Вона озирнулася навкруги — високі степові трави грізно підступали до скособоченого візка. Дівчина сміливо потріпала коня по гриві, притримуючи його за віжки.

— Біда, Оксано, колесо вщент розлетілося — прийдеться верхи далі пробиватися. — Сказав, наблизившись до неї, старшина. — Не турбуйся, донечко, все рівно від нього ми встигли втекти.

Дівчина тільки повела плечима:

— Нехай буде, тато, як ідеться — на все воля Божа!

На ці слова чоловік тяжко позіхнув, витер піт із обличчя, глянув у степовий простір, що без краю розкинувся довкола, і глухо повторив:

— На все воля Божа…

…Через півгодини вони вже їхали верхи на конях. Оксана напрочуд добре трималася у сідлі, хоча батько постійно озирався із турботою на неї. Іноді він доставав із кишені великий компас, щось довго мудрував над ним, дивився на сонце і напружено поглядав у степ. Декілька разів він зупиняв коня, озирався навкруги, і обличчя його хмурилося. Оксана мовчки дивилася на батька, видно було, що вона намагалася не турбувати його зайвий раз.

Під вечір мандрівники доїхали до неглибокого яру, порослого низькими тополями. Батько зіскочив із коня, допоміг зійти Оксані і невесело промовив:

— Доведеться на ночівлю збиратися — здається, ми трохи збилися зі шляху. Він витягнув із тороків баєву юпку і дбайливо накинув доньці на плечі, потім заходився збирати хмиз для вогнища.

За годину вони мовчки сиділи біля вогнища, ретельно прикритого від сторонніх очей розтягнутою батьковою киреєю. Над багаттям булькотів казанок із юшкою. Дівчина помішувала його дерев»яною ложкою, час від часу кидаючи стурбовані погляди на батька. Той замислено смоктав люльку, і тяжкі думи креслили його чоло різкими зморшками.

Здавалося, що вони бояться навіть звертатися один до одного, аби не порушити тишу і не привести до руху у темряві якісь незнайомі і незбагненні зловісні сили.

Нарешті Оксана зняла із вогнища казанок, поставила його на рушник і нарізала кілька окрайців хлібу.

— Помолимося, доню, — сказав батько, і вони почали промовляти «Отче наш», старанно вимовляючи слова… Молитву перервав тріск у гущавині. Обоє перезирнулися і застигли, напружено прислуховуючись. Звук повторився, але тепер значно ближче. Батько підхопився, миттєво вийнявши з-за пояса пістоль, і звів курок.

— Хто ти, дух чи людина? Виходь до світла! — грізно наказав він і націлив зброю у темряву.

Знову запала тиша, чоловік повторів свій наказ.

— Не стріляйте, пане! А чи не бачили ви табунника Трохима? — донісся до них хлоп»ячий голос.

— Давай виходь сюди! — вже м»якше наказав чоловік.

На галявині з»явився подертий і змарнілий Чіпка. Він трохи підозріло косився на пістоль, але, побачивши легку посмішку дівчини, підбадьорився і перехопленим голосом пронидів:

— Хліб та сіль!

Чоловік непомітно посміхнувся під густими вусами і робленим суворим голосом відповів, щось пригадавши:

— Хліб та сіль, а ти у порога постій!

— Мені не можна, я з ложкою! — почувши знайому приповідку, зовсім полегшено відповів Чіпка. На доказ своїх слів він покопирсався у шкіряному чабанському гамані, який примудрився не загубити під час своїх мандрів, і витяг з одного відділення, прикрашеного різними залізними набійками та блискітками, велику дерев»яну ложку.

— Еге! Бачу, ложка в тебе гетьманська! — тут уже чоловік не зміг стримати широкої посмішки, а Оксана і зовсім хихикнула у долоні.

— Ну що ж робити! Сідай і ти до нашої вечері. — Чоловік кивнув до Чіпки.

Хлопець, як і годиться, чемно подякував і неспішно почав набирати ложкою гарячу рідину, хоча у самого всі тельбухи скручувало від голоду.

— Як звуть тебе, малий? — спитав чоловік. Чіпка назвав себе. Чоловік коротко сказав, як звуть доньку, а себе велів називати паном Вербовським. Поява хлопця прийшлась Олені та батькові до душі. Сам малий поводився напрочуд статечно, і віяло він нього якоюсь надійністю, що і степ відразу здався не таким вже чужим та байдужим.

Після вечері пан Вербовський подивився на хлопця і запропонував:

— А ну розкажи, бурлаче, за якими такими справами степом мандруєш?

Чіпка подивився на чоловіка, який зовсім доброзичливо звертався до нього, на дівчину, що весело посміхалася, немов сестра рідна, і розказав свою історію, починаючи від знайденого вершника у степу і до геройської загибелі зимівчан.

Чим більше він розповідав, тим більш похмурим ставало обличчя пана Вербовського, тим жорсткіше прикушував він вишневий чубук люльки.

— Да, хлопче, кепські справи у степу робляться! — тільки й промовив він. — Ну що ж, товариство, будемо спати лягати.

Оксана лягла на згорнуту баєву юпку і вкрилася великою хустиною, а малому пан Вербовський кинув свою кирею:

— Спи, малий, а я поки що біля вогню повартую…

Чоловік присів зручніше, примостившись спиною до стовбура і поклав перед собою пістолі та шаблю…

Пробудив їх батько Оксани перед світанком. Почав ладнати суми до коней. Чіпка і собі приладнав гаман і став, очікуючи, що накаже суворий пан Вербовський. А до нього вже Оксана підійшла і щось на вухо лагідно зашепотіла. Батько декілька разів на хлопця озирнувся, головою декілька разів заперечливо хитнув, але Оксана настійливо прохала, і нарешті зглянувся пан Вербовський на Чіпку, який немов горобчик на босих ногах переминався, і сказав:

— А що, бурлаче, помандруєш із нами? Може, і Трохима твого десь надибаємо. Де Суха балка, знаєш?

На ці слова хлюпнув носом малий і відповів:

— А що ж, може, і я вам у нагоді стану. Саме там Трохим і запропастився, а як туди добратися, я знаю…

Пан Вербовський кивнув, підсадив на коня Олену, сам на чалого злетів; легко, немов торбинку із вовною, підхопив Чіпку і посадив поперед себе на сідло.

— Ну, з Богом! — тихо сказав він, і мандрівники рушили в туман.

Невдовзі почало сходити сонце. Чіпка на всі очі роздивлявся навкруги.

Таким дивним спокоєм і затишком віяло від степу, що Чіпка почав думати, що всі жахіття, що він бачив на своєму шляху, були просто сном. А тут ще й Оксана почала, видно, за своєю звичкою наспівувати.

«Отак би їхали та й їхали…» — мрійливо подумав Чіпка. Але цю мандрівну гармонію порушив пан Вербовський.

— Припини, доню, співи свої, бо не тільки ми почути можемо.

Оксана замовкла, і далі вони їхали тихо, пильно вслухаючись у степову музику…

10. Вежа

Кам»яні баби, що деінде біліли по курганах, прозивалися серед запорожців мамаями. Іноді подорожні, проїжджаючи шляхом повз степову могилу, зупиняли коня або воза і кидали на вершечок пагорба грудку землі. Такий був звичай серед козаків і чумаків. А бувало, що якийсь сивоусий характерник із срібним хрестом на грудях сідав біля мамая, викладав на чистий рушник шмат в»яленого м»яса, окраєць хліба і флягу з калганівкою, довго про щось думав, сумно похиливши голову, плескав горілку на пошарпаний вітрами білий камінь і до пізнього вечора радився з вічним степовим вартовим. Бувало, що знімав, приторочену до сідла бандуру або легку похідну кобзу січовик і повільно ткалася дума, сплетена з колючої тирси, низьких чорних хмар, смерті і вільного вітру…

…Остап Лелека гнав коня степом, а шлях його проліг до далекої Кальміюської паланки, через яку століттями проходив кривавий фронтир між ордами ногайською й кубанською, між запорізьким і бусурманським світом, між Військом Запорізьким і Військом Донським. Жирні землі прикальміюські здавен просякли кров»ю; моторошні, темні історії розповідали чабани і перехожі кобзарі про тіні вояків давно забутих народів, що підіймалися з могил, ненаситно шукаючи собі честі й слави. Там, у Кальміюській паланці, було все — Дикий Степ, глибокі балки і таємні урочища, річки із прозорою водою і високі ліси, там був берег моря і широкі солоні лимани. Там були заховані у ярах зимівники і бурдюги, де рідко селилися гречкосії, а жили здебільшого низові козаки-характерники, звичні у будь-яку мить підхопити свою, освячену в потаємних місцях, зброю і вступитися за свої вільності. Найбільше саме про них ходило дивовижних переказів і легенд серед бувалих січовиків. Столицею Кальміюської паланки був приморський форпост — давнє запорізьке городище Домаха. Жили там козацькі майстри, що від діда-прадіда зберігали секрети будівництва згубних для турецьких галер козацьких чайок. Жили там і козацькі лоцмани, що могли по зірках визначити шлях від моря Озівського через океан до далеких берегів самої Білої Арапії…

Через декілька днів, мандруючи степом, побачив Остап височенну могилу і зрозумів, що дійшов мети, бо тільки одна така могила була в цьому Степу, бо саме про цю могилу співали бандуристи: «…А з Савур — могили видно всю Вкраїну…».

Виїхав конем на могилу Остап і озирнувся навкруги — перед ним, наскільки бачило око, розстилався у своїй дивній красі Степ. На мить забув запорожець про страшну мету подорожі своєї і замилувався дивом під синім небом. Але невдовзі вдарив коня острогами і поскакав далі, до перевозу через славну річку Кальміюс, за якій знаходилося Залізне урочище, де і жив запорожець Іван Копняк…

…Біля перевозу юрмився великий натовп. Кого там тільки не було! — солдати московських команд, бородаті кацапи у личаках, які сиділи на низьких телігах, поспішаючи на козацькі землі за своїми орловськими та смоленськими панами, іудеї у чорних скуфійках із багатоколінними сімействами, чорновусі сербини з довгими люльками, болгари у мережаних бляшанками куртасах і греки, що тягли за собою отари овець аж із самого Криму… Українці якось відразу опинилися скраю від дерев»яного помосту і тільки здивовано поглядали на всю цю гучну юрбу, що лаялася, пхалася і репетувала, не звертаючи уваги на колишніх господарів цих степів, яких хоча і було разів з десять більше ніж захожого люду, але, отетерені таким нечутим галасом і нахабством, мовчки пихкали люльками і хто зна, які думки гніздилися у їх чубатих головах.

Остап зіскочив із коня і здивовано дивився на цей гармидер. Тільки він спробував упхнутися до пристані, ведучи коня у поводу, як на його голову сипнулася кипа обурених побажань:

— Куди лізеш, хахол!

— А що тут цей горлоріз робить!

— Тут тобі не Україна, а Новоросія!

Остап уже подумав, а чи не довести шаблею, чия це земля, як побачив, що з десяток солдат, скидаючи рушниці, пхаються до нього. Остап плюнув і вибрався з натовпу.

— Е, чоловіче, тут до другого пришестя скніти прийдеться, хіба з неба вся ця заброда валиться? — похмуро заявив насуплений козак у солом»яному брилі. — Нашому брату і не протовкнутись…

— Та вас же тут як трави! Пхнули б куди подалі. — Кинув Остап, якому образа гостро ятрила серце. — Чи ви вже не козаки, чи не ви тут учора панували?

— Ні, пане, ми тепер уже не козаки, а хлібороби, і може, подамося у чорноморські степи, або і тут не пропадемо, а сунути їх — то набіжать солдати, та вдарять у барабан, та так тебе пхнуть, що очі з вух вилетять, — розважливо додав ще один селюк із звислими вусами…

«А дійсно, прийшов гаплик Війську,» — сумно подумав Остап. Думка ця так його зачепила, що сунувся він знов, сповнений рішучості, прокласти собі стежку, хоча б і своєю шаблею. Тим часом битим шляхом запилило з десяток комонних. По бородах і розшитих зипунах, розчахнутих на широких грудях, по легких напівлежачих посадках на низьких конях і довгих списах враз пізнав Остап донських козаків — вічних братів-суперників запорожців. Донці, не церемонячись, почали прокладати собі шлях довгими нагаями із вплетеними на кінцях