Мудрі люди вже давно прийшли до простого житейського висновку: «Нове — це, як правило, добре забуте старе». Не є винятком і «новий світовий порядок» який взялися встановлювати очманілі від нафтогазових баришів, а ще більше від імперської шизофренії, чекістські керманичі московської орди.
Суть «нового світового порядку» по-московськи стара як світ: право на загарбання чужих територій. Московія це «право» успадкувала від свого духовного та, у значній мірі, і генетичного попередника — Золотої Орди.
Відверто кажучи, я з жалістю і співчуттям дивлюся на тих простаків, хто просторікує про «поганих російських правителів і про хороший російський народ». Будьте певні — одні другого варті. Ще з часів Андрія Боголюбського, коли в 1169 р. було захоплено і вщент знищено Київ, пограбовано і винищено киян, сплюндровано святині, «добрі» москвини за наказом своїх правителів радо йшли підбивати, поневолювати, грабувати, визискувати, убивати сусідні народи. Що, це Іван IV Грозний до ноги вирізав людність Казані, чи все ж таки «добрі» москвини? А Батурин? Князь Меншиков дав дикунський наказ, а винищили батуринців до немовлят включно все ті ж «добрі» москвини. А Київ 1918 р. і хрестоматійні слова М.Муравйова: «…наше гасло — нищити все немилосердно».
Знаєте такого Олександра Дугіна — ідеолога «євразійства», себто новітнього московського імпершовінізму? Забагато честі, відмахуєтеся? Згоден, але саме цьому «Геббельсу-2» довірено озвучувати відкритим текстом те, що завуальовано, натяками «на публіку» просторікують Путін та «путьониші». У розпал російсько-грузинської війни цей Дугін з відвертим «євразійським» цинізмом заявив: «Ця війна є нормальним елементом нового світового порядку». І пояснює світовій темноті: мовляв, з моменту визнання незалежності автономії Косова міжнародна правова система перестала існувати, а це означає, що недоторканість кордонів як основний елемент світового порядку перестав бути стримуючим фактором. Отже, Московія має «законне» право захоплювати чужі території «за принципом цивілізаційної близькості» аж доти, доки її не зупинять. Спробую перекласти цю імперсько- дикунську маячню на людську мову. Московія вважає, що тепер у неї розв'язані руки і вона може загарбувати всі «цивілізаційно близькі» до неї землі. Які «близькі», стривожилися? Визначення «близькості» започаткував загальновизнаний психіатр «загадкової москвинської душі» Федір Достоєвський (і що загадкового може бути в захланності (жадібності, ненаситності, хтивості) москвинської натури?): «Там, де стала московська нога — є московська земля». Себто москвин-окупант автоматично вважає загарбану землю «ісконно» своєю і ніколи добровільно її не покидає. Хіба що отримає спочатку по морді, а потім під зад.
Новітні «цивілізовані» імпер-держиморди цю «близькість» значно розширили. Тепер «законним» приводом до агресії може стати «защита прав рускоязычного населения», адже «московська земля там, де звучить москвинська мова». Це раз. Загальновідомо, що споконвіку москвинські правителі ні в грош не ставили життя своїх підданих. Тепер же, виявляється, вони готові вщент нищити міста і села в чужих землях задля «защиты ущемленных прав сограждан». Якщо при цьому будуть ущент винищені ці самі «сограждане», так важливий же принцип, а не окремо взятий «согражданин». Тим більше, що «наклепати» цих «сограждан» легше-легкого: підданим чужої держави абсолютно незаконно, зате швидко і без бюрократичних зволікань, видаються паспорти громадянина Росії — і ось вам свіженькі «сограждане» на чужій території, яких треба «захищати» всіма засобами аж до окупації включно. Це два. Ну і три: чужа територія оголошується «сферою національних інтересів» Росії, і це може послужити також «законни м» приводом для агресії. Можна також заявити, що з якоїсь чужої території надходить загроза цим самим «національним інтересам». А можна цинічно назвати свою агресію, приміром, на Грузію, «принуждением к миру». Та мало яких приводів можна придумати для виправдання своїх загарбницьких інстинктів ?
Зрештою, праця ніколи не була в пошані в москвинів: навіщо працювати, коли в загарбленій країні самому можна стати як не паном, то підпанком, наглядачем, погоничем, жандармом. Головне, що появляється влада і право та сила грабувати. Недарма ж у москвинів і приказка побутує: «Що взято — то свято». А взято чужих земель у стократ більше, ніж мали своєї.
Гадаю, шановному панству корисно буде знати деякі цифри.
У другій половині ХІІІ ст. удільне Московське князівство мало територію 216 тис.кв.км.
У ХІV ст. — 560 тис.кв.км.
У ХV ст. — 8 млн. 720 тис.кв.км.
У ХVІІ ст. — 14 млн.392 тис.кв.км.
У ХVII ст. — 17 млн.080 тис.кв.км.
У ХІХ ст — 22 млн.кв.км.
У ХХ ст — 23 млн.кв.км.
І кожен кілометр — загарбаний, кожен — политий кров'ю поневолених народів, на кожному — брутальний слід не правителя, а ординця-москвина. Зрештою, вчитайтеся в зойк болю, жаху і омерзіння простого користувача Інтернету на одному з російських сайтів (мовою оригіналу): «Принесите нам еще чужого мяса. Принесите нам еще грузинских голов. Залейте Грузию напалмом, насадите младенцев на штыки, насилуйте женщин, пытайте стариков — главное, чтобы в прямом эфире, чтобы мы могли мастурбировать на государственное ультранасилие… Мы, русские, сегодня — стая озверевших от крови зверей, потерявших всякую стыдливость, ревущих от восторга, вопящих от запретной, стыдной радости: «Мочи их! Мочи их, бл…! Замочите их всех, ублюдки!»
Сусіди, грім би їх побив ! І нікуди від них не дінешся. І ніколи, до скону віків не дадуть вони нам спокою, ніколи не визнають нашу незалежність, ніколи не перестануть зазіхати на нашу землю. Гадаєте, це гаркавий маніяк-сифілітик придумав, що без України Росія не зможе існувати? Перед Полтавською битвою ще один правитель-маніяк Петр І сказав однозначно: «Отторжение малоросийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бедствий».
Усе тече, усе змінюється… окрім захланності москвинів. Які можуть бути в цьому сумніви, коли невід'ємною узаконеною складовою державної зовнішньої політики Московії є т.зв. «Доктрина Путіна» про право Росії втручатися у внутрішні справи держав, де є значні російськомовні меншини. (Уже й не знаю, чого більше — цинізму, лицемірства чи нахабства в тупому визначенні всіх без винятку російськомовних громадян інших держав «соотечественниками»). Після демонстрації дієвості «Доктрини Путіна» в Південній Осетії наступним об'єктом її застосування буде Крим.
Я не песиміст, тим більше не страхопуд, але, хай і зі злістю, стверджую: ніщо не заважає Московії здійснити в Криму «миротворчу операцію» в стилі «Доктрини Путіна». Чим це обернеться для москалів — це вже інша справа, але суспільний настрій, політична ситуація не просто сприяє, а замалим не волає: «Напади на Україну !» І я говорю не про Московію: там абсолютна більшість москвинів аж повискує від нетерпіння, коли кремлівські вожаки «поставят хахлов на место». Я говорю про наших, доморощених «патріотів», яким за гризнею «хто більше любить Україну» ніколи думати про безпеку цієї неньки-України; про політичну шпану, гендлярів, зрадників, московських агентів і відвертих яничар, котрі видають себе за політиків і в «цирку під куполом» та поза ним торгують оптом і вроздріб Україною; про владу, котра за взаємними інтригами, підсиджуваннями, візантійськими підступами власноруч розбиває благенький мур національної безпеки; про президента, котрий убрався не в свої штани і в своєму маніакальному прагненні стати месією, національним лідером, Провідником і покерувати державою ще один термін, перетворився в зневаженого «батька-тирана» в оточенні напівкримінальної авантюристської погані і готового задля своєї нав'язливої ідеї нехтувати національними інтересами.
17 років псевдонезалежності, які так і не зробили Україну справді українською, самостійною соборною. 17 років багатовекторної, по суті, проститутської «і вашим, і нашим», зовнішньої політики. 17 років холуйського «стратегічного партнерства» зі споконвічним ворогом, який ніколи не приховував і не приховує своїх загарбницьких намірів щодо України. 17 років без сформованої і узаконеної національної ідеї як стрижня державної політики. 17 років внутрішнього мародерства народного майна. Ось такий гоноровий підсумок з нагоди і на честь Дня Незалежності України. Символом «незалежного» ідіотизму може стати нагородження орденом Ярослава Мудрого київського мера Льоні-космоса і присвоєння звання народного артиста України Данилку за любимий москвинами сценічний образ Вєрки Смердючки. Віват, маестро президент! Оце утнув! Ну як же після цього в екстазі не об'єднатися Україні? І отарою поперти під «старшого брата».
Загроза військової агресії Московії, яку так уперто вважали міфічною і зустрічали голим задом, бо голову по-страусиному ховали в пісок, стала реальністю. І для політиків, і для громадян України настав момент істини. На фоні безтямної, дурнуватої, кухонно-містечкової внутрішньої війни «всіх проти всіх» за владу, усеохоплюючої корупції, аморальності чиновників від держслужбовців найвищого рангу до дрібного клерка, перед лицем загрози територіальній цілісності держави безбоязно, демонстративно-публічно і десь- навіть вальяжно заявило про себе яничарство.
Видатний «двічі несудимий» політик Янукович вітає «миротворчу операцію Росії в Південній Осетії», закликає до підтримки «зусиль Росії по збереженню стабільності в кавказькому регіоні» і вимагає офіційного визнання Україною незалежності Південної Осетії та Абхазії. Щирий московський патріот Симоненко реєструє у ВР проект постанови (постанови не «ветуються» президентом) про визнання незалежності цих маріонеткових квазі-держав. «Кагебіст, які не бувають у відставці» Литвин патякає про нейтралітет України в російсько-грузинському конфлікті і про якусь непрошену «посередницьку місію», що фактично є тим же схваленням московської агресії. Юлія Тимошенко в стилі «краще пізніше, ніж ніколи» бубнить про територіальну цілісність Грузії, але ні півсловечка осуду московської агресії з її вуст не прозвучало. Президент Ющенко, зрозуміло, підтримав кума Міхо, заразом не забувши попіаритися, щоби на чужій біді хоч на пункт-другий покращити свій сороміцький рейтинг.
От така халепа. І виходів з неї, як у відомому анекдоті , лише два. Або ж більше військових парадів із демонстрацією металобрухту для задоволення пихи Головнокомандувача ЗСУ — і кляті москалі від жаху притьмом побіжать самі себе «мочить в сортирах». Або ж розбудова під прапором української національної ідеї тієї Держави, за яку поклали голови мільйони українських патріотів, Української Самостійної Соборної Держави. Здогадайтеся, який оберуть наші можновладці?
Богдан ГРИНЧУК
Джерело: Бандерівець
Наша кнопка
версія для друку
