Не старі люди романтизують радянську дійсність
Коли мусиш доводити, що біле це біле, а чорне це чорне і що два помножити на два дорівнює чотири, то це не проблема. Легко можна навести аргументи, бо вищезгадані речі очевидні. Це якщо робити такий доказ вперше. А якщо його треба повторювати і повторювати, то воно перетворюється як на відвідини божевільні.
Днями мене запитала колишня співробітниця, для чого я знімаю кіно про всяких бандитів. Подібні питання я дістаю регулярно. Ішлося про мій документальний фільм десятирічної давності «Три любові Степана Бандери», який минулого тижня презентувався у вигляді DVD. В кінцевому випадку вийшла типова розмова з аргументами на зразок: він був прихвоснем фашистів, Ющенко не має права надавати статус учасників бойових дій бійцям УПА, «оскільки мій дід воював і це його принижує», а також — вони стріляли в спини радянським солдатам, які визволити Європу. Моя спроба нагадати, що Сталін з Гітлером до пори до часу були великі дружбами, що Гестапо і НКВС мали договір про співпрацю і допомагали одне одному нищити політичних противників наткнулися на несподіваний залізобетонний аргумент: «Сталіну можна, бо він свій». Як міг грузин і вбивця мільйонів людей стати своїм для молодої жінки — одному Богу відомо.
А далі розмова перейшла на те, як добре жилося в СРСР. Моя співрозмовниця повідала, що тоді в магазинах все було, жодного дефіциту не існувало, що з СРСР можна було виїхати до будь-якої країни без проблем, що лікування там було ідеальне. Коротше, не країна була, а казка. Неясно тільки, чому вона розвалилася. Я не став цього запитувати, бо вирішив, що почую, мовляв, СРСР розвалили вороги-фашисти з НАТО.
Сиджу собі і міркую тепер: чи скоро мені хтось розповість як класно було в таборах ГУЛАГу, про те, яке там цілюще свіже повітря, які ввічливі наглядачі, котрі були схожі на доброго дідуся Леніна. У мене таке враження, що до цього недалеко залишилося.
Юрій Луканов.
Джерело: Кореспондент
Наша кнопка
версія для друку
