Анатоль Камінський. Елементи Революційного Потенціялу

В попередній статті ми ствердили, що успіх революції залежить від двох, точніше, від трьох головних елементів: цілеспрямованої сїли самого революційного потенціялу, розкладу системи, проти якої спрямована революція, і зовнішньої допомоги.

 

Цілеспрямування революційного потенціялу є засадничим у всім контексті революційного процесу, бо воно визначає зміст і характер революції. При цьому треба говорити про подвійне спрямування потенціялу, як і самої революції: політичне і оперативно-страте’ічне. Першим є сукупність програмових пози­цій, сконденсованих у конкретній політичній меті.

 

Остання мусить бути визначена ясно, точно і безкомпромісово. Не може бути, напр., жодних сумнівів щодо того, що метою національної революції є здобуття власної національної держа­ви. Так воно зрештою було на протязі нашої історії, в усі періоди визвольної боротьби, в минулому та сучасному — і не може бути інакше і в майбутньому. Незалежно від того, яким шляхом піде дальший розвиток міжнародніх відносин і наскільки він позбавить поняття державної суверенности властивих йому еле­ментів, а також незалежно від того, яким малим не став би наш світ у висліді дальшого розвитку науки та техніки, власна дер­жава, хай і в наймодернішому соціологічному розумінні, зали­шиться дальше конкретною політичною метою національної революції. Хай ніхто не підпадає під вплив нових ілюзорних концепцій і концепційок великопростірного, а тим більше якогось адержавного (в сенсі цілковитого заперечення суверенности) інтернаціоналізму, бо цей рецепт не для поневолених наро­дів.

 

Навіть якщо б постав світовий уряд в ідеальному розумінні цього слова, наше існування, як члена світової (хай і бездержавної чи анаціональної в сучасному сенсі) спільноти, визначатиметься не чим іншим, як нашою політичною питомою вагою на даному географічному просторі. Політика, якою вона б не була, не знає силової пустки, і її завжди будуть виповняти ті чи інші силові фактори. Тому ніщо не може заступити народові концепції власної державности так довго, як довго він існує, як певне самобутнє політичне і культурне ціле, і ще має право називати себе народом. Державну суверенність треба розуміти не механічно або схоластично, як це дехто робить по обох боках залізної заслони, але власне соціо-політично і розвитково, тобто як здатність формувати своє власне життя в конкретних державних формах даного історичного розвитку. Поняття держави і державної суверенности змінялось на протязі історії багато разів, воно буде мінятись і в майбутньому. Одначе суть їхнього призначення залишалась і залишиться далі незмінною, а саме: вони мають бути найкращою формою буття для даної спільноти, яка хоче бути суб'єктом, а не об'єктом кожночасних міжнародніх відносин.

 

А це ставить перед кожним народом цілий ряд вимог і передумов політичного порядку, який він мусить здійснити і з яких йому ніколи не вільно рези’нувати.

 

Тут не місце аналізувати сучасний розвиток поняття і змісту державної суверенности, яка, напр., виразно йде по лінії, з одного боку, вияловіння своєї старої субстанції і закріплення міждержавної залежности в світовому масштабі, а, з другого, -в напрямі зміцнення, поширення і закріплення своєрідного, майже монопольного насичення суверенними атрибутами таких полюсних, поляризаційних потуг, як США і СССР. Слід тільки ствердити, що незалежно від того, чи світ залишиться в стані сучасного «суверенного» укладу, чи досягне повної поляризації суверенних елементів довкола двох чи трьох центрів, незалежно, врешті, від того, чи людство дійсно «спроможеться» на світовий уряд з одним силовим центром, з тотальним монополем влади і тим самим тотальним поневоленням всіх чи, може, з якимось ідеальним компромісом та узгідненням інтересів усіх складових спільнот, — змаг за право бути собою ніколи не зупиниться, і про це нам ніколи не треба забувати. Всяке затьмарення і розводнення засадничих атрибутів власного «я» народу чи просто рези’нація з них згори послаблює волю в ньому до власного самовизначення, а у випадку рево­люційної боротьби означає повну демобілізацію. Ми мали клясичний приклад того, як брак прецизного визначення цілесп­рямованости національної революції відбився негативно на розвитку її в 1917–1920 рр.

 

Однак політичне цілеспрямування революції не вичерпується самим тільки визначенням кінцевої мети революції, в даному випадку — здобуттям держави. Воно мусить теж визначати мобілізаційну потужність революції, тобто мусить бути коефіцієн­ти співзвучности і тотожности стремлінь народу з її програ­мовим змістом. Щоб відчути, наскільки це ширше цілеспрямування є важливим, вистачить пригадати хоч би переорієнтацію націоналістичного руху під час другої світової війни, власне під тиском настроїв народніх мас на східніх і центральних українських землях. Революція і визвольна боротьба взагалі мусять виростати з дійсности, і останню мусять творити люди, які з неї вийшли або її знають і можуть ідейно її контролювати. Політична програма революції мусить бути функційною вихідною цієї дійсности, а в противному разі вона автоматично перетвориться на діло тієї чи іншої орденської групи і набере характеру тоталітарної революції, спрямованої на повну перебудову всіх шіянок народнього життя без самого народу. Вона не набере іарактеру народної революції і зменшить свою мобілізаційну потужність у кінцевому вислідному ефекті до мінімуму зфанатизованих прихильників власної вузької ідеології.

 

Можна сміло твердити, що перестанова націоналістичного руху за другої світової війни на позиції політичної і соціяльної  демократії, якщо б вона, перестанова, мала бути результатом і ціною двох розколів у середині ОУН, була цілком виправдана не тільки ідейно-політично, але й силово-політично. Це, очевид­но, не означає, що ми виправдовуємо сам спосіб і деякі негу­манні технічні імплікації першого розколу, які практикувались обома сторонами. Тобто вдержання єдности націоналістичного руху за ціну задержання старих ідейно-програмових позицій з тоталітарного періоду було б куди більше послабило весь визвольний рух, оскільки було б позбавило його всякої мобілізаційної сили і поставило його за рами існуючої дійсности, перетворивши націоналістів на ще одних, нових дон кіхотів. Справа в тому, що в тодішній обстанові їм не могла б була припасти жодна інша функція, бо не було ніяких передумов для чогось іншого. На першому пляні стояло здобуття держави, а не її внутрішнє оформлення, яке було таким, що згори виключало потрібну змобілізованість мас на боротьбу за первоціль — тобто за власну державу. До того певні націоналістичні групи повторяли в даному випадку ту саму помилку, яку зробили їхні попередники з-під соціялістичного знаку за попередніх визвольних змагань (яких вони постійно за це критикували) — тільки в дещо змодифікованій формі: мусить бути не тільки українська держава, але українська націоналістична держава з акцентом на «націоналістична». Іншими словами, акцент пересунено з «соціалістичної» на «націоналістичну». Досвід перших похідних груп ОУН відразу поставив це питання в усій його глибині й ширині і вніс перший практично-політичний фермент у той організований націоналізм, який вів активну боротьбу проти обох окупантів. Не можна сказати, що це мало місце в усьому націоналістичному русі. Речники «ортодоксального націоналізму» аж ніяк не пробували находити з дійсністю спільну мову — можливо, з тієї простої причини, що вони зовсім уже не були здатні її зрозуміти Нічого нема дивного і в тому, що коли впливи і сила перших, тобто «переорієнтованих» націоналістів зростали, то цього ніяк не можна було сказати про інших. Було це тільки підтвердженням мобілізаційної потужности нових ідейно-програмових позицій і своєрідної стерильности старого ідеологіч­ного балясту, який був би дослівно з'їв весь силово-людський потенціял визвольного руху в тому випадку, якби відсутність розколів мала ідентифікуватися з задержанням попереднього неологічного та політичного змісту націоналістичного руху і виключала всяку його переорієнтацію та еволюцію в напрямі демократизацїї.

 

Ці речі ще яскравіше унагляднив дальший програмовий процес у середині визвольного руху в Україні після війни, який знайшов своє виправдання не тільки в підсовєтській дийсності, а і поза нею. Напр., угорська революція 1956 р. була підтвердженням своєрідної універсальности і актуальности на­ших програмових позицій не тільки в СССР, але і в сателітному засягу. Під програмовим поглядом можна говорити про певну аналогію між Хмельниччиною і нашими другими визвольними змаганнями. Політичне цілеспрямування революції Хмельниць­кого було виразним виявом стремлінь народніх мас та козацтва і перегукувалося з настроями неукраїнських мас і окремих ви­щих кіл, в тому числі навіть польських. При наявності відповід­ного розкладу польського королівства і зовнішньої військової та дипломатичної допомоги успіх козацької революції був за­певнений. Двох останніх елементів — слабости ворога і зовніш­ньої допомоги — в період других визвольних змагань бракува­ло. Однак, якщо йдеться про мобілізаційну потужність політич­ної програми, то в обох випадках вона була майже однаково великою, принайменше в потенційному вимірі, і під цим поглядом цілком оправдано можна назвати наші визвольні змагання в 1942–1947 рр. «потенційною Хмельниччиною».

 

Політичне ці­леспрямування в перенесенні на людський елемент означає його свідомість своїх завдань і готовість за них боротися. Разом з матеріяльними засобами, якими розпоряджає цей політичний людський елемент, він творить властиву, бо цілеспрямовану силу революційного потенціялу, її розмах, характер і зміст визнача­ють у свою чергу оперативно-страте’ічне цілеспрямування ре­волюції. Цеє ніщо інше, як найраціональніше і найдоцільніше використання своїх власних сил для дальшого скріплення свого потенціялу і послаблення ворожого. В основному — це знайдення найслабших пунктів та механізмів ворожої системи і удар по них, це ударний стратегічний плян для політичних, військо­вих, пропа’андивних, економічних та інших операцій у кожночасній конкретній обстанові. Іншими словами, це є сама техніка революції, яка є не менше важливою, ніж її політична база.

 

З цього погляду також маємо аж надто багато прикладів того, як не треба і не можна робити, з періоду нащих визвольних зма­гань у 1917–1920 рр. Майже повний брак розуміння революцій­ної техніки і динаміки не дав нам можливости використати на­годи, яка була просто неповторною.

 

На оправдання треба од­нак сказати, що такий стан закономірно випливав з усієї тодіш­ньої політичної цілеспрямованости нашої революції, якій бра­кувало готового і виразного державницького хребта, з одного боку, і практичної настанови та знання революційної техніки, з другого. Слід пам'ятати, що наші організації не редреволюційного періоду в жодному разі не були революційні ані політич­но, ані оперативно — з малими, дуже нечисленними вийнятками.

 

Пам'ятаймо, що в XIX стол. поляки, напр., мали аж два повстання, 1830 і 1863 року — тоді як ми ще не вийшли поза аполітичне, романтично-етнографічне чи просто культурниць­ке шароваропоклонство або в найліпшому разі поза пацифістично-переборщений ранній утопічний соціялізм з слов'янською заправкою. Наприклад, ідеологія Кирило-Методіївського брат­ства була насичена романтичною ідеалізацією всеслов'янського братерства, а весь український «державницький» сенс не вийшов поза апологію певних, до речі, не завжди державницьких традицій козацтва. Ісаак Мазепа в «Підставах нашого відродження» (в-во «Прометей», 1946) пише виразно, що «братчики вірили в непереможну силу самого слова, мирної пропаганди, вірили в перемогу своїх ідей через освіту і відповідне виховання людей. А Куліш закликав своїх приятелів до цілковитого аполі­тизму. «Занедбайте політику, — писав він їм, — само собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські».

 

Що ж до оперативної справности і діездатности братства, то вистачить згадати, що всю свою діяльність воно вичерпало написанням своєї програми. Негайно після цього всі вже були на переслуханні в царській поліції. Коротко — все пасувало.

 

Не набагато краще — порівняно з іншими політичними рухами — виглядали наші пізніші організації і їхня діяльність. Немає чого приховувати того факту, що найбільше політично-вироблений і зреволюціонізований елемент знайшов був собі місце у «всеросійських» підпільних партіях та гуртках і вже тоді второвував дорогу пізнішому Ленінові.

Згадуємо про це не для повторення старих міжпартійних полемічних практик, а в ім'я досвіду, з якого нам усім слід робити  належні висновки.

 

На революційний потенціал не складається, очевидно, тільки його найсвідоміший і найактивніший елемент. Останньому приходить з допомогою певний пасивний чинник, який при започаткуванні революції переформовується на активного учасника чи допомогача в безпосередній боротьбі. Тільки в такій і ні в якій ін­шій формі можна говорити про мобілізацію всіх народніх мас для революції. Це є політичний реалітет, який в умовах масової емансипації народів вносить кардинальну зміну в мобілізаційну структуру революції. Цю зміну чітко окреслив у свій час проф. К. Кононенко, доводячи на прикладі угорської революції 1956 р., що тотальний тиск окупанта робить з кожного члена поневоленої нації потенційного революціонера, який автоматично, але активно включається в революційний процес з моментом навіть тільки випадкового виникнення революції. І під цим поглядом наші братчики XIX стол. мали до певної міри рацію, коли покладали такі вели надії на освіту і перевиховання народу; шкода тільки, що вони занедбували, точніше, цілком нехтували національний політикум, тобто суть самого виховання, бо це ставило їх поза рами всяк практичної української політики взагалі.

При такому підході до цієї справи можна говорити про три елементи чи шари революційного потенціалу: а) політич цілеспрямований, активний опір ворожій системі, з якого виходить властиве ядро революції, а також його оперативний провід на самому початку революції (пізніше він може змінятись і замінятись); б) активне незадоволення мас або певних секторів суспільства, яке звичайно може приходити тільки по лінії шукання нових вартостей політичного та суспільного порядку і, задержуючи національний характер, буде виливатись у виразні спроби направи існуючого стану шляхом еволюційних засобів у конкретній обстановці; в) пасивне незадоволення національного і соціяльного характеру.

 

При такому укладі на окреме потрактування заслуговує питання еволюції, яке звичайно нехтується всіма стратегами тоталітарної революції. В народній революції еволюція набирає зовсім іншого і куди важливішого значення — по-перше, тому, що вона звичайно творить базу і підготовчу стадію самої революції, а, по-друге, вона властиво виховує масовий резервуар революційних кадрів для активної боротьби. А по-третє, — в певних умовах вона є одинокою формою боротьби взагалі. Це не є щось нове, напр., Масарик писав ще в 1894 р.: «Ми знаємо, що самостійности ми не здобудемо відразу, тому будемо старатися перебудувати австрійську державу так, щоб вона була нам сприятлива національно і політично». Тому в певних обставинах не можна ставити питання руба — або революція, або еволюція.

 

Треба вміти сполучити ці два елементи визвольної політики, треба гармоніювати їх, а не протиставляти. Мало того, в обстановці недавньої поразки і повного вичерпання народу еволюція може бути одиноко реальною політичною дією взагалі, а всяке перенаголошування і штучне континуювання чи «насаджування революції може привести до нової кризи і нового знесилення всього визвольного процесу. Стратегія визвольної боротьби мусить теж і під цим поглядом враховувати дійсність і об'єктивні фактори, з якими вона має до діла, і не перефорсовувати нереальних речей. Холодний розрахунок і глибока раціональна відповідальність мусять кожночасно шукати якнайдоцільніших метод боротьби з окупантом, беручи під увагу не тільки власні сили, а і потенціял ворога плюс міжнародню обстанову.

 

В цьому пункті переходимо власне до іншого фактора, який вирішає про успіх чи неуспіх революції, а саме — до розкладу і послаблення ворожої системи. З усім натиском треба підкреслити, що вислід революції поневоленого народу зовсім не залежить тільки від його власного потенціялу. Останнього абсолютно замало, і він нічого більшого не осягне, якщо система, проти якої він спрямований, не буде в стані певного внутрішнього і зовнішнього послаблення. Сконсолідована, впорядкована, по зуби озброєна, динамічна державна машина завжди здушить навіть найбільш масову та найкраще підготовану революцію. Під цим поглядом власне еволюція, дуже часто в більшій мірі, ніж революція, може впливати куди ефективніше на розклад ворожої системи своїми ерозійними спроможностями, і їх ніколи не можна нехтувати.

 

Це є справа не теоретичних розважань, а практичної буденної політики, зокрема, для еміграції, якщо вона хоче мати певний стосунок до визвольних процесів на рідних землях. Однак тут слід на мар’інесі згадати, що після другої світової війни, навіть у час демобілізаційних заходів самого підпілля в Україні, еміграція не завжди здобувалась на реальну оцінку ситуації, а якщо її і знаходила, то не завжди здобувалась на цивільну відвагу визнати всі її наслідки і провести відповідну перестанову. Інша річ, що другі визвольні змагання — це надто складний і специфічний історичний феномен і що він заслуговує на окреме потрактування. Тут лише згадаємо, що якесь просто хоробливе обстоювання перед своїми і чужими конечности, доцільності і шансів виграної «революційної дії» з боку певних емі’раційнн кіл у час, коли властиві революційні дії на рідних землях догоряли (замість опрацювати нові методи і засоби боротьби, які помогли б при переході з «післяпотенційної Хмельниччини» у стан повної тимчасової еволюційної деконьюнктури), — не дає свідоцтва про політичний глузд цих еміграційних кіл і, напевно, викликало здвигнення плечима в багатьох чужинців. Не можна теж сказати, що еміграція зуміла належно використати, напр., післясталінську короткотривалу «відлигу» в СССР для допоїмоги національному потенціялові в Україні і для скріплення його.

 

У випадку послаблення ворожої системи можна говорити про своєрідний «негативний» потенціял, який допомагає позитивному. Так само, як у революційному потенцїялі, тут для певного схематичного охоплення слід розрізняти три основні елементи: а) центр самої системи з його активною підбудівкою, б) невтрально-пасивний, байдужий і в.) політичне розкладений, розчарований, шукаючи нових вартостей і напряму (ревізіонізм, ухили). Розмір, стан і співвідношення цих трьох елементів визначають ступінь розкладу в середині ворожої системи, і вони так само важливі, як і революційний потенцій, Зовнішнє послаблення є моментом самозрозумілим — воно може бути воєнне, дипломатичне і т.д. Важливим при цьому є один момент, а саме: ніколи не можна вимірювати цослаблення ворожої системи невластивими вимірами. Цими невластивими вимірами є ніщо інше, як оцінка даних фактів політичного, економічного чи воєнного порядку не з щтандтпункту інтересів власної національної визвольної політики, але на основі тих чи інших загальних, «міжнародніх», ідеологічних і всяких інших критеріїв цього порядку.

 

Щоб бути яснішими, подамо приклади. Угорська революція 1956 р. послабила СССР, і з точки бачення, напр., західніх потуг — це є плюс, хоч не на їхньому, але в їхньому конті. Це є теж плюс — для самих угорців, яким революція (хоч і переможена) таки принесла певні незаперечні здобутки політичного і соціяльно-матеріального характеру, і під цим поглядом кров не була проллята даремно. Скористали на цьому недвозначно теж поляки. Але чи була вона позитивна для нас? Ми дозволимо собі дуже поважно в цьому сумніватися, бо є незаперечним фактом, що угорські події прискорили ліквідацію певних еволюційних процесів на наших землях, які так дуже були нам потрібні. А виглядає, що було б ще гірше для нас, якби угорська революція, напр., закінчилась була льокальною перемогою і ми позбулись були одного союзника в середині російського бльоку. Або візьмемо приклад з іншої царини. Внутрішні чистки і терор в СССР у 1930-их pp., без сумніву,  докорінно послабили совєтську систему і великою мірою таки вторували початкові успіхи німецького фронту. Однак для нас з цього невелика потіха, коли зважити, що наші жертви і наше по­слаблення були куди поважніші і небезпечніші для нашої національної субстанції, ніж послаблення російського національного організму і режимової системи, як такої.

 

Не інакше мається справа з зовнішнім послабленням. Подамо найсвіжіший приклад. Зріст ролі Китаю в комуністичному бльоці і його розгри з Москвою розцінюється як послаблення в першу чергу СССР, а далі всього комуністичного бльоку. Однак, нам доводиться тепер найменше з цього радіти, не зважаючи на всі плюралістичні тенденції розвитку в цьому бльоці, і то з подвійної причини. По-перше, тому, що короткозора шовіністична російська політика в Україні пішла не по лінії консолідації СССР за ціну співпартнерства з українцями, а, навпаки, в напрямі їхньої асиміляції, що привело до поновного русифікаторського курсу. По-друге, розходження між Пекіном і Москвою відразу викликали старого російсько-китайського чортика з старої британської концепційної бочки і скріпили шанси вкомбінування в майбутньому російського колоса проти китайського мамута по боці Заходу, якщо не безпосередньо, то посередньо. А в таких комбінаціях «всяке дальше послаблення» російського колоса, зокрема, через загострення внутрішніх національних питань, принаймні для деяких пляновиків західньої політики, є щонайменше недоцільним. У висліді це може (хоч не мусить) відбитися так, а не інакше також на певних позиціях нашої справи за кордоном.

 

Очевидно, що при оцінці всіх явищ треба завжди мати «довгий віддих» і належну перспективу. Під цим поглядом певні речі можуть змінятися в дальшому майбутньому теж і на нашу користь; але треба не забувати, що може бути і навпаки: позитивні елементи переходитимуть у не’ативні.

Третім фактором, що від нього залежить успіх революції, є зовнішня допомога. Це є чинник, що його ніколи не варто легковажити навіть найбільш загорілим речникам спростаченого розуміння «концепції власних сил» (зрештою, у практичній діяльності вони ніколи його не «легковажили»). Зовнішня допомога стоїть, очевидно, у певній функційній залежності від революційного потенціялу і тільки при його відповідному розмірі може позитивно впливати на його скріплення і на послаблення ворожої системи. Вона може бути дипломатична, морально-політична, технічно-матеріяльна і воєнна. Окремий вид її — це безпосередня допомога еміграції, в стилі ірляндської колись в Америці або чеської та польської в час і після обох світових воєн. Тут не місце аналізувати всю цю доволі складну і контроверсійну матерію, і ми до неї, можливо, ще повернемось. Слід, однак, підкреслити, що не можна завжди керуватися засадою, що ворог мого ворога мусить бути моїм союзником, а союзник мого ворога завжди залишиться моїм противником. Це-з одного боку, а, з другого, неповна тотожність політичних інтересів мусить лежати в основі кожної політичної співпраці, але може бути певна їх селекційна специфікація та клясифікація. Основне при цьому ефект такої співпраці чи допомоги для заінтересованого. Леніна єднало з німцями тільки одне політичне спільне (до речі, з цілком протилежною мотивацією): розкласти російський фронт, і в даній конкретній обстановці цього вистачало.

Між усіма трьома факторами, які визначають успіх чи неуспіх революції, існує певне специфічне взаємодоповнююче чи просто компенсаційне відношення. Тільки певний стан і розмір усіх трьох (у випадку браку зовнішньої допомоги — щонайменше брак її і для надто сильного скріплення ворожої системи) є першопередумовою розгорнення революції взагалі. В дальшому може наступити вирівняння окремих слабших елементів за ціну сильніших, що в остаточному висліді балянсує контекст революційного процесу. Напр., повний розклад царської системи великою мірою рекомпенсував слабість українського революціїного потенціялу в 1905–1920 рр., а також брак належної зовнішньої допомоги. Ідеальним було співвідношення всіх трьох факторів у добу козацької революції Богдана Хмельницького, коли революційний потенціял осягнув свого вершка, Польща хіталася, розкладена внутрішнім неладом, і була наявною не тільки дипломатична, але й військова допомога ззовні.

 

«Український самостійник», ч.42, 1961 рік

За виданням:

Анатоль Григорович Камінський. На шляху до національної держави.

Упорядник — д-р Олександр Панченко. «Гадяч» 2005

ББК 63.3 4 УКР

К 17

 

ISBN 966–8285–26–3