Чому радянська влада безжалісно вбивала українців?

Ми не хотіли радянської влади в Україні. За це нас вбивали. ( НА КОНКУРС до 9 травня)

Мене вбили в 1945році, коли я з друзями прийшов ввечері до свого села. Облава була випадковою. Ястребки просто їздили на машинах своїми підрозділами по селах сподіваючись когось зловити та вбити. А в українських селах тоді ще було кого ловити та вбивати. Самими бажанними для них були партизани. Тоді ім «повезло». Нас було тільки трое. Набоїв та гранат у нас було мало.

Я родився в 1924 році в великій та заможній українській родині. З того часу, як я навчився ходити та розмовляти, спокійно посидіти на місці я вже не міг. Мене цікавило все ! Старші брати та сестри в жарт називали мене Чому-ка. Навколо свого села я знав все ! Річку, яри, ліси, … все обходив, все облазив, знав кожний закуток та схованку. Все навкруги було чудове ! Я тоді був счасливий. От якби тільки не школа, в яку мене майже силоміць заставляли ходити. В школі було цікаво, але треба було сидіти на одному місці, що було «карою « для мене. На уроках було цікаво, коли вчили читати, писати, запам»ятовувати вірші, додавати та віднімати. Цікаво !. От якби ще тільки не сидіти на одному місці. Зате в руханках мені рівних небуло !

В родині мене всі любили, бо я був наймолодшми з хлопців, і тато сподівався, що його старість пройде під моєю опікою. Так вже заведено в нашому краю, що наймолодший син має лишитись біля батьків. Але і це мене тоді не дуже засмучувало, бо я був счасливим. Може і не до кінця розумів значення того слова « счасття»…

В вересні 39 прийшли перші совти. Завжди голодні, вони весь час просили щось поїсти. Мова у них була зрозуміла , але всеж кумедна.

Мені було вже 15, і був страшно дорослим. Тато казали, що совіти будуть ненадовго, бо така влада неможе довго проіснувати без підтримки народу. Звісно, що це тато говорив не мені, а старшим братам. Я тільки міг підслуховувати їхні розмови, ховаючись десь на горищі. Тоді я і почув вперше — націоналісти. Для себе зробив висновок,що це ті ,хто любить своїх батьків, свою родину, своє село, батьківщину…

А вже в червні 1941 року прийшли німці. Наші їх зустрічали радо, бо совіти стільки лиха та горя за 2 роки свого «владування « нам принесли, що на німців була вся наша надія та наші сподівання. Я знову пішов до коледжу на навчання, бо надиво швидко життя відновилось, і навіть зовсім не відчувалось що десь війна та горе.

Горе прийшло в грудні 43-го, коли старшого брата розстріляли німці. Він був націоналіст. Тато казав, що брат товаришував з Степаном, і за то його вбили. Я ненавидів німців, і готовий був на все, щоб помститись за брата.

В серпні 44-го до нас прийшов фронт. Мені було вже 20 ! років. Я своїми очима бачив, що несе нам радянська влада, влада «освободителей».

Вже в вересні гарнізон нквс , що стояв в нашому селі зібрав всіх хлопціів і повіз до Дрогобича ,щоб відправити « на фронт «. По дорозі на конвой напали партизани. Конвой розбігся, а нас розпустили по домівках. Додому я вже не повернувся.

В лісі було дуже тяжко. Часами холодно і голодно. Зброї теж бракувало. Коли одного разу мене відпустили до рідного села провідати родину, то вже двох братів не було в живих. Їх розстріляли за « сопротивление власти». А сестер разом з дітьми арештували та вислали до таборів сибіру. Свого тата я не впізнав, це був мрець…

Мене вбили в 45-му за те, що я не хотів радянської влади в Україні. Була облава. Відстрілюючись, ми відходили до лісу. Там була схованка та набої. Вже у самого лісу куля попала мені в живіт. Ще добіг до окопу в лісі, де і впав без сил. Я не встиг помститись за свою скривджену родину, за свого батька. Помститись за свою скривджену батьківщину . Я був молодий, і дуже хотів жити ! А мене вбили. Тоді я незнав, що до незалежності моєї батьківщини України залишилось всього 46 років. Довгих, кривавих, брехливих років радянської влади.

Захар Беркут. 2012р.